- А ви кудись поспішаєте? Шкода, що ми не встигнемо поговорити, – журналіст.
- Та ви що?! Коли біля мене стоїть така прекрасна дівчина, я затримаюся на скільки завгодно, – безхатченко Юрій сипле компліментами у відповідь.
- О, – журналіст усміхнулась. – Дякую вам.
- А ви знаєте, я ж теж хочу створити сім’ю, хочу дружину і дітей, у мене ще є порох у порохівницях, – усміхається Юрій.
На цій жартівливо-романтичній ноті між журналісткою і безхатченком зав’язалася душевна розмова – про помилки в житті, про вбивство, про любов, про заможних жінок, про зваби, про все життя у приймах, про турботу і про віру у щасливе майбутнє.
Без прописки майже все життя
За своє життя Юрій Помінчук уже встиг побути киянином, чернівчанином, харків’янином і навіть москвичем і петербуржцем. Цей географічний список можна продовжувати ще довго… Але вже майже два роки Юрій сміливо називає себе чернігівцем – на жаль, усе ще без прописки. Він – безхатченко.
– Я сам занапастив своє життя: одного разу я втратив усе, що наживав роками: родину, житло і роботу, в цьому винен лише я, – розповідає безхатченко Юрій.
До Чернігова він потрапив випадково – хтось зі знайомих розповів Юрію про Чернігівський центр соціальної адаптації бездомних і безпритульних. На той момент вже півтора року безхатченко лікувався від алкогольної залежності в реабілітаційному центрі на Коропщині.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: амбітні плани пасічника-винахідника з Чернігівщини
– Їхав, не знаючи, куди: зібрав речі і пішов. Коли приїхав до Чернігова, то одразу пішов до церкви Адвентистів сьомого дня. Познайомився з пастирем, він мене тепло зустрів і я йому вдячний, бо для мене це було важливо. А вже тоді пішов до Центру соціальної адаптації, і ось уже два місяці я живу в обласному центрі, – каже Юрій.
Перша судимість, яка занапастила долю
На момент скоєння правопорушення Юрій жив на Харківщині. Я був молодим і гарячим: мені було 15 років і я відчував у собі силу й авторитет серед друзів, – ділиться спогадами Юрій. – Тоді модно було йти «район на район». Отак і пішли, отак із товаришем налупцювали хлопця й отримали по року ув’язнення. Я його відбував у ваших Прилуках.
Після виходу на волю одружився.
– Я одружився, коли мені було 18 років. Звісно, не треба було поспішати, але я вважав, що так буде краще, адже боявся, що знову встряну в кримінальну халепу. Моїй дружині було усього 16 років, нас не хотіли розписувати, поки ми не показали довідку про її вагітність, – розповідає Юрій.
Перша дружина подарувала Юрію двох дітей – сина і доньку. З ними Юрій спілкується лише у соцмережах.
– Вони живуть у Севастополі, спілкуємося по вайберу та в соцмережах. Син мені каже, що не знає мене як батька, не пам’ятає, признає як товариша по Мережі. Уявляєте, як чути таке від сина? А донька мене пам’ятає, – каже Юрій.
Зрадив родині задля розваг
Сімейне життя в Юрія складалося непогано. З дружиною прожили вісім років. Дітки росли, перший сімейний досвід не здавався складним. Юрій працював на м’ясокомбінаті і заробляв чималі гроші.
– Ми купалися у грошах, мої діти ходили гарно вбрані, моя дружина була вся у золоті і в хутрі, а я? А я шукав розваг і місць, куди спустити зайві гроші, і таки знайшов, – зізнається Юрій.
Із першою дружиною Юрій розлучився якраз через зайві гроші: їх «спускав» на ресторани, випивку та жінок. Безхатченко зізнається, що жорстоко зраджував своїй першій дружині.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Земляк Петра Порошенка займається пасікою на Чернігівщині
Гріх, який змушує щодня стояти на колінах
Питаю у Юрія, з огляду на його бурхливу молодість і безкінечні помилки, про що найбільше в житті він шкодує. Безхатченко відповідає: про вбивство, і починає розкривати таємні замки своєї душі: найбільше в житті він шкодує про день, у який позбавив життя людину.
– Це сталося на роботі: сиділи з хлопцями, випивали. Бригадир почав на нас кричати, використовуючи ненормативну лексику. Мене це дуже обурило та принизило. На столі лежав ніж, я схопив ножа і вдарив ним бригадира. Рана була смертельною, – розповідає Юрій.
Юрія засудили – аж на 10 років. Строк давно позаду, але провина зажди живе в серці Юрія.
– Я щодня стою на колінах, я приходжу до церкви і теж стою на колінах, я щоразу плачу, це дуже важко, але час не повернеш назад, я нестиму цю пекучу ношу на собі все життя і аж до самої смерті. Я дуже шкодую, що позбавив життя людину, – нарікає Юрій.
Спасіння знайшов у заможній самотній жінці
Юрій зізнається, що жінок у нього було дуже багато. Утім, харків’янка Ольга (ім’я змінене з етичних міркувань), із якою прожив чотири роки, мало не єдина, до якої він хотів би повернутися назад і почати життя спочатку.
Юрій та Ольга познайомилися в Харкові на церковному зібранні. Вона – викладачка престижного харківського вишу, мала квартиру й авто.
– Щодня мене возила на роботу, я працював вантажником на заводі, – каже Юрій.
У Юрія за спиною не було нічого, окрім судимостей і віри в Бога. Та це не завадило їм кохати одне одного до нестями.
– Ольгу я обожнював, вона була така красива: у 50 років мала вигляд на 30. Маленька, худенька. Ходила до церкви, була віруючою, не пила, не палила, була мені і як дружина, і як сестра. На той момент я мав алкогольну залежність, але поряд із нею я навіть не дивися на чарку – так описує колишню кохану безхатченко.
– Мені подобалося ходити разом до церкви, ми молилися там, молилися вдома. Я у всьому їй допомагав, уявіть, я випікав для неї пиріжки. У цій жінці мене влаштовувало все, майже все…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Прогноз щодо майбутнього Донбасу та Криму від перспективного чернігівського історика
Продовження історії життя безхатченка Юрія Помінчука згодом. Безхатченко розкаже про невдачі у шлюбі із заможною викладачкою престижного українського вишу, про їхні родинні посиденьки з професорами і прокурорами, чому не може повернутися до Ольги, про яку жінку мріє нині та чому боїться чернігівок, а ще про власні кулінарні здібності та про місця в Чернігові, які полюбляє відвідувати після роботи. Розкаже Юрій і про те, для чого нині збирає кошти.
Яна Титенок
