Люди: Україна у серці, журналістський пошук і купа мрій: життєва динаміка Сєргєя Карася

111

У світлі подій останніх років мало хто може навіть подумати, що серед нас живуть громадяни Росії з великим українським серцем і дуже люблять українську державу та людей. Саме таким є гість нашої сьогоднішньої рубрики «Люди» Сєргєй Карась. До речі, відгукуватися на український варіант імені – Сергій – він категорично відмовляється. Мабуть, ім’я та громадянство – єдине, що залишилось у нього від колишнього життя, яке стрімко змінилося після 2014 року.

Також символічно, що спілкування з Сєргєєм Карасем припало на День журналіста. Адже цією професією він марив із дитинства, журналістським професійним шляхом іде зараз. Мерщій знайомитися ближче.

82998928_255989029078477_8133658956057804800_n

Перше запитання напрошується саме собою: чому не хочете, щоб ваше ім’я писали «Сергій»? І як у паспорті написано?

Я вважаю, що Україна – незалежна держава. І незалежна вона не тільки від США чи Іспанії, а й від Росії чи Білорусі. І якщо Серхіо Рамос або Серж Танкян в Україні не перетворюються на «Сергіїв», то й ім’я Сєргєй не має перекладатися (треба долати комплекс «меншовартості»). Я – громадянин Росії і в моєму російському паспорті написано «Сергей Карась». У посвідці на тимчасове проживання – моєму головному документі в Україні, – написано «Сєргєй Карась», але задля цього мені довелося три роки боротися за повернення імені й, зокрема, виграти судову справу проти чернігівського ДРАЦСу.

Розкажіть трішки про себе. Де народилися, навчалися, про яку професію мріяли. І чи втілилася мрія?

Мене можна назвати журналістом, письменником (адже минулого року вийшла моя перша й, мабуть, остання книга «Хроніки втраченого шансу: шлях суверенної демократії»), трохи спортсменом (у 2019-му в Славутичі я навіть пробіг напів марафон). Можна ще співаком, громадським активістом, діаспорним діячем etc. Але зупинімося на «журналіст, письменник та трішки спортсмен».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Пошук «дзену» власного життя і мрії Катерини Череватенко

102455598_575054550064357_5438515150447443968_n (1)

Народився у місті Гусь-Хрустальний у 1990-му році в РСФСР, зараз – Владимирська область Росії. Навчався у Гусєвському стєкольному коледжі за спеціальністю «прикладна інформатика» та Владимирському Державному університеті імені О.Г. і М.Г.Столєтових (журналістика). Щодо професії, то, напевно, в дитинстві багато ким хотів бути. Наприклад, щоб дійти від школи додому, треба було пройти вузькоколійку (нею торф возили, зараз її вже немає), тож мріяв стати машиністом і вести такий потяг. Серед доросліших мрій – класу з 8-го мріяв стати журналістом. Але зупиняло незнання іноземних мов (у школі вчив німецьку, проте її знаю погано), тому після 9-го класу пішов вчитися… на програміста. Втім, зрозумів, що й це не моє. І так вийшло, що ще на четвертому курсі коледжу почав працювати у місцевій газеті «Гусевские вести», потім поступив в універ на журналістику (як кажуть, користуючись нагодою, вітаю колег із прийдешнім святом) – і от з цього шляху вже не звертаю.

Як опинилися в Україні, зокрема в Чернігові?

Мій прадідусь Григорій Карась – українець із села під Волновахою, що в Донецькій області. Після Другої світової його як шахтаря відправили підіймати це шахтарство до Киргизької РСР. Відтоді, тобто десь з 40-х років, в Україні сім’я не жила, тож мова в родині не збереглася також. Я навіть не знаю, чи розмовляв прадідусь українською насправді. Але всі завжди вважали себе українцями. І коли я навчився читати та побачив своє свідоцтво про народження, де було зазначено, що національність мами – росіянка, а тата – українець, то запитав: «А я хто?». Мені відповіли, що це я можу обирати сам. І я вирішив, що – українець. Так, років із 7 я почувався українцем. Хоча до України вперше приїхав лише у 21 рік: у 2012-му ми з моїми трьома одногрупницями місяць вчилися за обміном у харківському ХНУ ім.В.Н. Каразіна. З того ж 2012-го почалася активна частина мого діаспорного життя – я входив до оргкомітету Українського молодіжного форуму Росії (в Росії живе найбільша у світі українська діаспора – у 2010-му, під час перепису населення, 1,93 мільйона громадян Росії назвали себе українцями за національністю), брав участь у міжнародних з’їздах молоді української діаспори…

А потім Крим. Анексія Криму. Почалася війна на Донбасі. Саме тоді, у 2014-му, я закінчив університет і вирішив, що не бачу свого майбутнього в Росії та хочу переїхати до України.

У 2014-му за тиждень я обійшов усі або майже всі ЗМІ в Києві, в яких на сайтах був розділ спорту (адже саме спортивна журналістика мене найбільше цікавить). Проте нікому я не був потрібний. Власне, мені не дали навіть шансу себе показати. У 2015-му я шукав роботу в Києві вже два місяці, навіть із допомогою тогочасного міністра молоді та спорту Дмитра Булатова, та безрезультатно. Я зрозумів, що шансів переїхати до України в мене вже немає. І в 2016-му вирішив просто проїхатися Україною та зустріти тут свій день народження. Так народився проєкт #26вУкраїні, який змінив моє життя. Під час цієї мандрівки я познайомився з моєю майбутньою дружиною, й 19 грудня 2016-го вже переїхав до Чернігова. Власне ось уже 3,5 року, і тільки завдяки моїй дружині Марії, я тут.

101094281_864215790753984_5826735702439624704_n

Чим займаєтеся в Чернігові і чи легко вам тут живеться, чи хороші тут люди? Які труднощі виникають?

Хороші люди є будь-де. І Чернігів – не виняток. Труднощі в мене, напевно, стандартні для будь-якого «понаїхало», тим більше «понаїхало» з Росії. У моїй біографії були різні випадки: у 2014-му в Конотопі прикордонники знімали мене з потягу й на 5 хвилин заборонили в’їзд до України. І взагалі, хоч я й українець, який живе в Україні, за паспортом я – громадянин Росії, й в офіційних відносинах із державою мені, звісно, не дають про це забути. З того, що бісить, – це те, що більшість українців, навіть підкреслено російськомовних, вважає, що у мене білоруський акцент, який «фу-фу-фу, так говорить нєльзя» (але часто-густо приклад правильної української мені після цього не наводять), а також те, що та сама більшість вважає, що краще знає, як мене звати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Неймовірна життєва історія від чернігівського журналіста Олександра Шила

Чим захоплюєтеся? Є хобі?

У 2016-му році в рідному Гусь-Хрустальному в образі репера Семара я брав участь у реаліті-шоу «Поющий город» і виконував пісню Олександра Пономарьова «Ніченькою темною», а свій виступ присвячував Надії Савченко (яку на той час судили в російському місті Донецьк (тому, що в Ростовській області)), але відтоді співоча кар’єра, скажімо так, «заморожена». Крім письменництва та блогингу (блогер я років із 19-ти), хобі можна назвати біг. Проте в травні минулого року отримав дуже серйозну травму – «порвав хрести», як кажуть у спорті, потім була операція у Чернігівській міській лікарні №2, відновлення, яке триває й зараз. Загалом, якщо рік тому моє стандартне тренування було на 10 км, то зараз я заледве пробігаю 2 км. Кожну пробіжку (стежити за ними можна у спільності «Бігового Чернігова» у сервісі «Strava») присвячую українським політв’язням, яких утримують у Росії. Мені важко, але їм, на жаль, важче.

101057625_1040779639649868_30330243000565760_n

Над якими темами працюєте як журналіст?

Пишу про все, але переважно про спорт. Хоча не тільки. З 2017-го по 2019-й я тричі поспіль був номінантом на загальнонаціональну премію ім. Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики (жодного разу не виграв). У 2017-му номінувався з серією «Українці єдині», в якій описував, як уже в сучасних умовах, після анексії Криму та початку війни, українці Росії (росіяни за паспортом) підтримують українських спортсменів на змаганнях у РФ, у 2018-му вже була серія «Українець Росії. Шлях на Батьківщину», де розповідав про емоції та відчуття від переїзду, а у 2019-му – серія «Сто років української церкви».

Про що мрієте?

Про перемогу над коронавірусом, про повернення Криму та ОРДЛО у склад незалежної, потужної та успішної України. Якщо менш глобально – мріємо про дітей (29 років, наче вже час), про цікаві журналістські виклики та дещо вищу зарплатню. І щоб «Десна» цього сезону виграла «срібло» УПЛ!

Що для вас щастя і чи щаслива ви людина?

Чи буваю я щасливим – так. Наприклад, коли бачу посмішку коханої. Чи щасливий я постійно – ніт, як кажуть у Чернігові. Якщо ж дивитися на усе більш глобально, загальним планом… Коли я вчився у коледжі, нам казали, що кращих із нас, програмістів, відправлять до Судака на програмістську виставку. І я мріяв туди поїхати не стільки тому, що був гарним програмістом (програміст із мене поганий), скільки тому, що хотів побувати в Україні й мені подумки подобався заголовок: «Карась у Судаку». На жаль, щось там із тією конференцією було й ніхто з нас туди так і не поїхав. Коли побуваю в українському Судаку на березі Чорного моря, де всі вільно спілкуються українською – це, безумовно, буде моментом щастя.

101461015_199938211065740_1646077474963980288_n

Спілкувалась Ірина Осташко

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Немає коментарів

Leave a Comment

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register