Гостем рубрики «Люди» в День автомобіліста став громадський діяч, підприємець (керівник будівельного магазину «Підрахуй») і, звісно ж, автолюбитель зі стажем Антон Поляков. Історія життя та погляди цієї людини, мабуть, достойні книги.
Розкажіть про себе. Де народилися? Як минуло дитинство? Де навчалися?
Народився в Чернігові у 1987 році. Мама за фахом юрист, батько – слюсар. У мене велика родина, є рідна молодша сестра та два рідні старші брати. Проживали в Чернігові, тут пішов до третьої школи, яка була поряд, але після першого класу всією родиною переїхали до невеличкого селища на далекому Півночі Росії, за Надимом, неподалік Північного полярного кругу, в Ямало-Ненецькому автономному округу. Переїхали, бо було скрутне становище, а там, на Півночі, батько отримав хорошу роботу на газових родовищах. Там ми прожили приблизно шість років.
Спогади про той час дуже яскраві, влітку там +40 і зграя величезних комарів, а взимку -40, снігу під півтора метра та завірюхи. До школи не ходили, тільки якщо термометр показував температуру нижче ніж 30 градусів, у -27 усі дружно у валянках і тулубах рипіли до школи)) Пам’ятаю, як влітку 3 червня, на мамин день народження, стався природний катаклізм — ще напередодні +30, а 3 червня сталася завірюха та випало снігу більше як метр, він через день розтанув і знову було спекотне літо. Але на мамин день народження ми в теплому одязі копали в снігу тунелі, навіть є домашнє відео цієї пригоди.
Потім повернулися до Чернігова. Пішов до 15 фізико-математичного ліцею, але хотів навчатися на юриста, тож перейшов до 11-го колегіуму – в юридичний спеціалізований клас. Його й закінчив у 2004 році. Про вчителів є тільки теплі спогади, деяких досі бачу в місті, вітаємось і розмовляємо, навіть із тими, чиї предмети мені не подобались і які я не полюбляв, наприклад, хімія або фізика. Після школи вступав до Харківської юридичної академії на прокурорський факультет.
Добре склав усі іспити. Але наприкінці за рішенням комісії з декількох десятків балів одного мені забракло для безкоштовного навчання. Працівники академії радили залишитись на платному навчанні, а потім скласти добре першу сесію та перевестися на безкоштовне навчання, але моя родина не мала змоги заплатити за семестр навчання у найкращому юридичному виші України. Тому я вирішив вступати наступного року і пішов працювати. А потім прийшла повістка до армії, тож навчання відійшло на другий план. Пішов служити.
Чим займаєтесь? Чому вибрали саме такий вид діяльності — підприємництво? Чи складно було починати?
Зараз у мене два магазини в Чернігові. Займаємось продажем і встановленням покриття для підлоги, дверей, меблів тощо. Я дуже пишаюся нашою командою, людьми, які працюють зі мною, їх можна перерахувати на пальцях, але ми завжди намагаємося вдосконалюватися, зростати та виконувати бажання людей, тому, попри розмір, нас знають і рекомендують у місті. Підприємництвом мріяв займатися зі школи. Але не знав, як, що і де. У багатьох підприємництво асоціюється з великим панорамним кабінетом із секретаркою та гарною автівкою з водієм. Але насправді в нашій країні це досить важка нервова праця, іноді без вихідних, по 10-14 годин на добу, про відпустку можна в перші роки взагалі забути. Нікого не цікавлять твої проблеми, ти зобов’язаний без відстрочок кожного місяця сплатити податки, оренду, зарплатню, транспортні послуги, рекламу тощо. Тому якщо є можливість працювати — завжди працювали, як в армії. Але мені подобається, я люблю свою справу, це головне.
Починати було дуже складно. У своїх мріях про підприємництво я хотів відкласти достатньо грошей, розробити «ідеальний» бізнес-план і відразу стати «олігархом»)) Але життя так викрутило, що в певну мить – із купою щомісячних фінансових зобов’язань (наприклад, оренда житла, бо свого не було), із величезним боргом, та ще й перед Новим роком, – я опинився без роботи. Це довга історія, і я хочу згадувати цей момент тільки позитивно, просто мій шлях розійшовся із моїм керівником, якого я сприймав як друга, та він сказав мені піти. Переді мною стояла дилема, я мав певну суму готівки та міг майже віддати борг, залишитися зі своїми зобов’язаннями та знайти роботу і наполегливо далі працювати з мріями.
А міг почати власну справу, але не віддати борг та знову ж таки залишитися зі своїми зобов’язаннями, міг опинитися в ситуацію ще більш скрутній. Порядні люди мене зрозуміють, адже бути боржником – це морально важко. І от я зняв 10 квадратних метрів у приміщенні на околиці міста, поставив стіл, два стільці, п’ять зразків ламіната та ноутбук, який возив щодня з дому. Зараз людям мало 700 зразків і дивана з кавою, а тоді це було нереально. І перші роки працював важко, без вихідних, із 4-5-ї ранку власноруч розклеював рекламу по під’їздах, перед роботою оплачував замовлення в банку, плюс черги в податковій, після роботи доправляв своїм легковим авто замовлення та підробляв.
І так замовлення до замовлення, гривня до гривні, я віддав усі борги, та почав потроху зростати. І в одну мить я зрозумів, що без допомоги я не впораюся, та прийняв на роботу свого першого працівника. Але це інша та довша історія) Можливо, вся серйозність ситуації мене змусила стиснути кулаки та працювати до перемоги.
Розкажіть про ваш досвід автомобіліста? Стаж за кермом?
За кермом 10 років. Але їжджу у справах кожного дня та багато, як таксист. За 10 років змінив чотири автівки, міняв тому, що змінювалися робочі потреби. Сумарно особисто я наїздив більше ніж 200 тис.км по Чернігову. А також один-два рази на місяць мав робочу поїздку до Києва.
Про своє авто, як будь-який чоловік, мріяв, відкладав гроші, боявся, як буду їздити та ремонтувати. Головне – поставити мету.
Розкажіть про вашу родину — дружина, діти?
Дружина в мене гарна, любляча й терпляча, як у всіх) Познайомились, коли працювали на одному підприємстві, часто спілкувалися в одній компанії і якось непомітно дружба зросла до кохання. Після цього я не дуже вірю в дружбу між чоловіком і жінкою)) У шлюбі вісім років. У нас є маленька донечка Златослава, 3,5 року, на яку ми довго чекали та яку сильно любимо. Вона народилася передчасно, з ускладненнями, але дякуючи Богу та керівнику пологового будинку Гусаку Василю Івановичу, лікарям «Охматдиту», зараз по хаті бігає балакуча та кмітлива дівчинка. Вона дуже відкрита, любить малювати, ліпити, будувати і за характером така ж нескорена як батьки)
Ваше ставлення до євробляхерів і взагалі до системи розмитнення авто?
До євробляхерів ставлення двояке. Я – патріот, хоч як би мені хотілося, та свідомо не купую авто на євробляхах. Хоча навіть зараз потребую для роботи ще автівку, грошей не вистачає, але я не йду на цей крок. Тому що ми живемо в Україні та за українськими законами. Ми платимо податки та збори до бюджету нашої країни, котрі йдуть на дороги, пенсії, зарплати вчителям, лікарям, військовим тощо. Крім того, відповідальність у разі скоєння ДТП.
Так, вони купили автівку дешевше, але на цьому все. Ні пішоходи, ні пасажири, ні країна від цього позитивного нічого не отримують. Скільки випадків, коли під час скоєння ДТП власник такої автівки зникає і все, а автівка ввезена на афроамериканця з КПІ (як і ще 100 таких автівок), і шукай вітру в полі. Я розумію, що люди знайшли прогалину в законодавстві й користуються нею, але не всі такі. І я розумію, що не всі серед євробляхерів погані водії, але як це довести? Систему розмитнення в Україні треба терміново реформувати, адже все швидко змінюється. Не зареєстрованих в Україні на постійній основі авто на наших дорогах не має бути, це аксіома. Треба ввести прозору, адекватну та недорогу реєстрацію євроблях.
Якщо держава побоюється напливу євробляхерів після цього, треба просто змінити митну політику щодо нових автівок, щоб люди мали вибір купити за 3000 доларів євробляху та платити на рік 500 доларів за реєстрацію і тимчасовий український номер, або за 6000 доларів (а не за 9000 як зараз) нову бюджетну автівку. Ще один момент, який я підтримую – євробляхери змогли, на відміну від багатьох українських рухів, об’єднатися і намагаються зрушити з місця розмитнення вживаного європейського авто. А впродовж останніх років, на жаль, єдність українцям дуже важко дається, крім волонтерських рухів.
Із чим пов’язуєте високу смертність на дорогах? Як вирішити це питання?
Власне авто зараз уже перетворюється на необхідний засіб для життя, особливо в містах. Як колись мобільний телефон входив до нашого життя. Кількість автівок на наших дорогах зростає гіпертемпами, кілометражу доріг не більшає, (а якість цих доріг – це взагалі окреме питання) і питання аварій не може не виникнути, зокрема і з важкими наслідками.
Звісно, є момент «мажорства», коли на тлі суцільної зміни влади України після Революції Гідності в дуже тонкий прошарок надзаможних українців потрапили нові люди, іноді ні за що, які не впоралися і не втрималися з отриманим та почали вести асоціальний спосіб життя, зокрема потрапляти в ДТП під наркотою або алкоголем. Але це лише частина айсберга. Це важке і важливе питання. Треба докорінно змінювати ситуацію з автошляхами в Україні.
Не думати, як їх відремонтувати, а одразу думати, як їх збудувати, щоб вони були спроможні витримати кількісне навантаження автівками вже через 10-20 років. А то, поки ми ремонтуватимемо ями, в Європі та США почнуть літати на автівках.
Чи покращилася ситуація після ліквідації служби ДАІ?
Від моменту реформування ДАІ мене зупинили для перевірки документів кілька разів за кілька років, і то один раз номер заліпило снігом на дорозі й мене справедливо зупинили. До цього зупиняли де завгодно, як завгодно і як заманеться. Мене це не дуже непокоїло, але було неприємно та гаявся час. Переважно банально хотіли хабара ні за що, але впевнено)
Із цього погляду, стало краще. Але решта змінилася не на краще. Зарплатню працівникам поліції підвищили, однак вона знецінилась і зараз не краща, ніж була. Кількість працівників зменшилась, навантаження збільшилось, навіть на виклики приїжджають із великим запізненням.
До того ж після реформи, вибачте, багато українців вважають, що полісмени мають їх цілувати в одне місце та не чіпати, а багато новоспечених полісменів вважають, що всі повинні від народження дотримуватися закону та підтримувати порядок. А з цього виростає напруження та постійні вибухи в ЗМІ та соцмережах, коли поліція виходить за межі своїх повноважень. Я розумію, є непорядні «копи», й іноді не можна стати полісменом за три місяці навчання, але і наш менталітет треба змінювати, якщо ми хочемо жити, як у Європі.
Треба поважати одне одного. Дорожня поліція повинна поважати водіїв за те, що вони в цій країні можуть утримувати та їздити у власній автівці цими дорогами, а водіям – поважати поліціянтів, бо вони в цій країні на цих дорогах із цією зарплатнею та керівництвом намагаються утримувати порядок на автошляхах.
Продовження згодом : )
Олег Дешура
