«Люди»: життєва історія журналістки – без цензури і таємниць

Журналісти постійно розповідають про різних людей: військових, музикантів, спортсменів, політиків тощо. Вони дізнаються історії їхнього життя, подвигу, проблеми, корупційні схеми. Розкривають секрети успішності і провалу, перемоги і поразки, біди і радості. Але самі залишаються поза історією.

Тож сьогодні у рубриці «Люди» ми розкриємо подробиці життя нашої тендітної, веселої і водночас серйозної, відповідальної і працьовитої журналістки Яни Титенок.

Оскільки у колективі ми всі одна родина, то саме нам вона повідала найсокровенніші деталі своєї життєвої історії.

Про професію і школу життя

Наші колеги завжди думали, що Яна народилася з мікрофоном. Тому що без нього її ніколи не бачили. Але вона розвіяла всі ці думки і навіть шокувала своєю історією як вона потрапила у цю сферу.

«Я мріяла стати хірургом, або патологоанатомом. Журналістика мене знайшла випадково. Моя мама — медичний працівник, я виросла у неї на роботі, адже після школи заходила до неї, а тому вважала, що моя майбутня професія була визначена.

Навчаючись у школі, готувалася стати лікарем – я вже вміла колоти уколи, міряти тиск, розбиралася у медикаментах. Утім, перед випуском ми дізналися про шалені ціни на навчання у медуніверситеті, і зрозуміли, що фізично не потягнемо оплату.

Ми з мамою жили вдвох у селі, тато помер, коли мені було 5 років, ніхто нам не допомагав, а тому мусили сподіватися лише на власні сили. Після 9-го класу я вступила в обласний педагогічний ліцей для обдарованої сільської молоді, мама продала усе золото, аби платити за навчання, тримали дві корови, свиней, були городи.

Я доїла корову, садила картоплю, чистила хлів від перегною. Вивчилася, хоч у ліцеї після моєї сільської школи, навчання було нестерпним. У мене двійки були по всіх предметах, хоча в школі я навчалася добре. Я дуже сумувала за мамою. На ліжку, де я спала, у мене був наклеєний календарик, на якому я замальовувала дні до вихідних і канікул, і чекала поїздки додому. Коли поверталася у Чернігів, всю дорогу в автобусі текли сльози. Скажу, що в той час я, ще дитина, пережила великий стрес через розрив з мамою.

Енергію і сили забирало навчання, але саме у ліцеї я почала розкриватися, я стала сміливішою, впевненішою. Викладачі в нас реально вселяли оптимізм, мовляв, віру у себе і в свої  сили. Щодня ми чули від директора Галини Коломієць, що ми найкращі діти, що ми найрозумніші випускники, і ми, сільські діти, це перспектива для всієї України.

Це зіграло свою роль і вже з перших днів університету я відкривала, так би мовити, ногами двері аудиторій, вчитися було легко. Я закінчила два університети — Київський славістичний університет за спеціальністю «Міжнародна інформація» і вивчилася на філологічному факультеті Ніжинського державного університету їм. Гоголя. Хоча вчитися я не дуже люблю, бо це нудно. Життя надто коротке для того, аби сидіти годинами в аудиторії і слухати монолог викладачів.

Я надто непосидюча, а тому на парах я страждала, викладачів не чула, бо десь літала у думках, про щось мріяла, щось планувала. Радію, що багато викладачів з обох університетів не дуже ображалися за це і зараз стали моїми друзями».

Перші робочі будні

Не менш цікавою є історія Яни і про те, як розпочинався її трудовий шлях.

«Після першого курсу університету я попросилася на стажування на ТРК «Новий Чернігів»: місяць працювала рекламним агентом. Це була страшна робота, в якомусь сенсі навіть принизлива — мені дали список потенційних рекламодавців і я мусила йти до них і просити дати рекламу на телебаченні, заходила у магазини і салони. Дехто просто посилав після того, як я називала мету свого візиту. Це було неприємно і образливо.

Через місяць я попросилась по стажуватися на міському радіо. На той час там працював журналіст і письменник Сергій Дзюба. Він виховував мене, вчив писати перші сюжети. Чернігівці вже могли чути мій голос у новинах, які виходили на радіо. Хоч робота мені подобалася, але я себе бачила на екрані, я дуже хотіла працювати на телебаченні.

І, власне, після 2 курсу на літніх канікулах я пішла на стажування на обласне телебачення «Сівер-центр». У травні я прийшла, 1 червня мене зарахували у штат. Дякую тодішньому директору Анатолію Тютюннику, який повірив у мене. Тут я пропрацювала майже 11 років — була журналістом інформаційного відділу, два роки працювала диктором новин. Це теж було класно — з екрану ти передаєш вітання всій Чернігівщині.

До речі, люди впізнавали, підходили, розмовляли. Казали «Це ж ви наша ведуча», або «Ви насправді така маленька». Згодом дикторська робота втомила, до того ж, страждала шкіра від косметики і студійних ламп, волосся , а ще боліли очі.

У 2012 році я почала підпрацьовувати з Олегом Ляшком, у вільний від роботи час їздила з ним на зйомки, робила про нього сюжети. Це був новий досвід роботи, якого б я не отримала, працюючи на новинах. На той час Ляшко був в опозиції до тодішнього губернатора Володимира Хоменка. У 2013 році Хоменко наказав мене прибрати з телебачення. Моє тодішнє керівництво ( це були кияни) приблизно півроку тисло на мене, просили написати заяву і піти, погрожували тим, що знайдуть за що мене звільнити. По закону вони не мали права мене звільняти, я скористалася цим, заключила договір з адвокатом, нині мій правозахисник став нардепом, і стала боротися за свої права. І виграла цю війну — півроку мене ховали, я не працювала на новинах, а як тільки втік Хоменко під час Революції Гідності, я знову повернулася в інформаційний відділ.

Взагалі робота на телебаченні — це справді був подарунок долі для мене, в дитинстві я навіть не мріяла про таке, вважала, що такі професії люди отримують по великому блату. Я ж її отримала просто так, мені справді пощастило. Я не можу передати емоції, коли їздила на свої перші зйомки.

Пропрацювавши майже 11 років на телебаченні, я зрозуміла, що просто загину як журналіст, якщо негайно не зміню місце роботи. Розвитку я не бачила на обласному каналі, все було дохле, нудне і не цікаве. Коли я звільнялася, то редактору і директору так і сказала «я не хочу працювати у бездарній редакції».

Це було звісно нахабно з моєї сторони, але я завжди кажу людям те, що думаю, завжди кажу правду. І в травні 2016 я стала частинкою молодого інтернет- каналу Челайн. Нам вже два роки, і я не жалкую, що змінила роботу за ніч — саме стільки мала часу для того, щоб подумати над пропозицією перейти на іншу роботу. Два роки живу у драйві й адреналіні, два роки лаюся з владою, у центрі міста вороги навіть чорнушні листівки на мене розклеювали, два роки допомагаю людям вирішувати їх проблеми, адже до нас дуже багато звертається простих людей.

Насправді я дякую долі, що вона видряпала для мене місце у такому колективі і в такому ЗМІ».

Моя місія на Великдень — освятити паски для сім’ї

Звичайно, як і кожної людини, у Яни Титенок є власні особливі мрії і традиції.

«Великдень святкую обов’язково. Для нашої родини — це одне з головних свят у році. Паски у нас пече мама. Я не торкаюся тіста взагалі. Великодні хлібці я буду пекти тоді, коли у мене буде власна родина. А поки я ще відчуваю себе дитинкою, донечкою. І це приємно. Моя місія у святі — сходити до церкви і освятити кошик.

Десь о 5-й ранку я їду до церкви, а вдома мене чекають рідні з освяченими гостинцями. Паски свячу у Катерининській церкві, мені затишно у цьому храмі і я добре знайома з його священиками.

У дитинстві цей день для мене мав особливе значення, бо в селі, де я народилася, на Великдень діти ходять «хрестувати»: заходять із торбами до будинків, вигукують «Христос Воскрес», у відповідь чують «Воістину Воскрес» і отримують цукерки, печиво і яєчко. А бабуся давала ще й десятку — це були шалені кошти».

Втрата 10-ти кілограмів і широкий асортимент хобі

«Мої схуднення – це ціла історія. На це я витрачаю багато часу і сил. Багато хто пам’ятає мене ще пухкенькою дівчинкою з круглими щічками, та я сподіваюся, що зайвої ваги у моєму житті більше не буде. Найбільше я важила десь років у 22 — мала 63 кг.

Звісно, мене і такою любили, та коли я побачила, що скоро не поміщуся в екрані телевізора, дуже розпереживалася. Записалася на східні танці, 4 роки вчилася танцювати танець живота, ночами шила костюми, виступала на концертах. Потім записалася на кікбоксинг, займалася близько року.

До речі, вмію битися, але поки не приміряла свої навички. Це все давало якісь результати, та худла я дуже повільно. І тоді я зрозуміла, що треба переглядати раціон харчування. Я відмовилася від шкідливої їжі, перестала вживати чіпси й тому подібне, не п’ю взагалі лимонади і газовану воду, обмежила споживання цукру. Стала обов`язково снідати, обідати і вечеряти. Нині я не пропускаю жодного прийому їжі. Їм багато фруктів і овочів, влітку їм багато городини і ягід, щодня з’їдаю по 5 грецьких горіхів.

Також записалася у «качалку» і тричі на тиждень займаюся з тренером. Так уже три роки. Раджу не розраховувати на якісь власні знання, отримані з інтернету, а все ж довірити своє тіло професіоналу. Мій тренер Саша найкращий. Щоразу прошу у нього вправи, після яких я враз схудну. І в мене реально підкачалися м’язи, я схудла ( втратила 10 кг) і нині почуваю себе прекрасно. З літа минулого року захопилася пробіжками, нині бігаю кожні вихідні великі кроси — по 10-15 кілометрів. До речі, вже у квітні я пробігла майже 50 км і втратила майже 3 000 калорій.

Я ще полюбляю різні оздоровчі челенджі. З дівчатами на роботі часто сідаємо на без цукрову дієту «14 днів без цукру». Цілих два тижні ми не їмо цукерок, печива, булок, тортів, відмовляємося від цукру взагалі. Це теж дає круті результати, адже усього за два тижні з живота може піти 6-8 см. До того ж, ти звикаєш менше їсти солодке».

Про фаворита на виборах 2018

Яна Титенок – справжній патріот України, вона не проміняє нашу державу на солодку звабливу Європу. Щодо політики, то неї також власне бачення на це явище.

«Я дуже люблю нашу країну. Не готова її міняти на жодні Італії, Німеччини, Америки і тому подібне. Бо тут я вільний громадянин, а там — заробітчанин. Хочу жити в Україні і хочу тут народжувати своїх дітей. Мрію, що наша країна врешті отримає чесну владу, але бачу, що це станеться ще не скоро. На носі — президентські і парламентські вибори, а достойних кандидатів нема. Жодного, про кого нині говорять соціологи, я не хочу бачити нашим Президентом. Теж саме можу сказати і про депутатів -популісти і брехуни.

А тому мрію, що у нас врешті припиняться бойові дії на сході, ми святкуватимемо перемогу.

Я за свої вчинки відповідаю сама

«Я ніколи ні про що у житті не жалкую. Якщо навіть щось і стається, вважаю, що так було потрібно і в той момент я робила усе, що могло від мене залежати. Моє не зовсім легке дитинство навчило мене цінувати життя, цінувати кожний прожитий день. Я дійсно люблю життя, і щаслива, що воно мені робить багато класних подарунків.

Мій сильний характер і впевненість у собі дає можливість не звертати уваги на усіх, хто намагається образити чи вкусити. Мені взагалі байдуже хто і що про мене думає, що каже і що пише. Якщо реагувати на таких людей, не залишиться часу для себе. Раджу взагалі не мати справу з людьми, які псують вам настрій. Похвастаюся, що мені дуже пощастило з мамою. Я б радила усім батькам брати з неї приклад. Жодного разу у житті вона не заважала мені робити той чи інший вибір, завжди підтримувала і завжди бачила у мені не дитину, а людину, яка може приймати сама рішення.

Уявіть собі, що після 11 класу я вступила на істфак Чернігівського педагогічного університету і у серпні забрала звідти документи, щоб вчитися у філії не зовсім престижного у Чернігові вишу. Після другого курсу я закинула навчання і вже намагалася працювати, щоб допомогти мамі грошима, на 5 курсі я мала дві роботи і на пари взагалі не ходила. Не уявляю навіть, за що мені дали диплом.

Зазвичай батьки важко переживають такі вчинки своїх дітей, та моя мама завжди мені казала «роби так, як вважаєш за необхідне». Ці слова вселяли віру у себе».

Наталія Солодовник