Люди

Моє найбільше натхнення – люди: Анастасія Корицька про свою волонтерську діяльність

Анастасії – 22. Здавалося б, та омріяна молодість – ось вона, в її руках. Життя буяє та цвіте, встигай насолоджуватися. Утім, золоті роки цієї дівчини затьмарила війна. Замість життя на повну в мирній країні Анастасія всю себе віддає волонтерству та постійній допомозі іншим. Сьогодні вона доволі пізнавана в Чернігові волонтерка, утім, що ховається за усмішкою цієї впевненої молодої волонтерки? Дізнаємось у неї.

Анастасіє, розкажіть, яким було ваше життя до війни.

Я навчалася в університеті, займалася проєктною діяльністю, проєктами соціальної дії в абсолютно різних сферах: починаючи від медицини та завершуючи проєктами з розвитку молодіжної політики. Брала участь у заходах молодіжних рад. Працювала також як помічник депутата міської ради. Також до війни я встигла влаштуватися в громадську організацію «Інтерньюз-Україна», тут я займалася з журналістами навчальними програмами, написанням грантів.

Війна стала для всіх неочікуваною. Утім, кожного разу мені цікаво почути, як вона увірвалась у життя мого співрозмовника. Тож як цю страшну звістку отримали ви?

Я завжди кажу, що ввечері, перед тим, як настав цей жахливий ранок, я виклала в соцмережі історію: мовляв, не бійтеся, там якийсь стан водять, не звертайте увагу, все буде добре. Але зранку виявилося, що все не так добре, як здавалося. Зранку мене розбудили, ми почули сирени та почали писати повідомлення всім. Перше повідомлення до мене було від керівниці, вона запитувала: «Як ти?». Тоді я зрозуміла, що відбувається щось жахливе, бо зазвичай ми спілкуємося лише з робочих моментів.

Рішення почати волонтерити – складне, втім, для багатьох воно єдине правильне. Як до цього рішення прийшли ви?

На другий день біля нашого дому були танки наші, українські. Ми виїхали жити в бомбосховище і там уже побачили, що треба допомагати. Вони зовсім з різних куточків Чернігова. Ми побачили в групі «Українська Волонтерська служба», що можна допомогти: зробити коктейлі Молотова. Ми через все місто пішли допомагати. Це був перший порив, але виявилося, що хочеться допомагати більше. Так ухвалили рішення залишитися тут. Нам допомогли, дали машину і ми почали волонтерити, збирати кошти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Йога як спосіб життя для Вікторії Шекун

Загалом те, що ми зараз переживаємо – глобальна чорна сторінка нашої історії. Та кожна людина має свої сторінки під назвою «страх». Про які воєнні ситуації, що були для вас надстрашними, ви могли б розказати?

Коли ми поїхали на Чорновола, перед цим вирішили завезти ліки на іншу точку. Коли вже були на місці – почули гуркіт, забігли в підвал. Після обстрілу вивозили поранених. Це найважчий спогад, адже психологічно було складно ходити по тому району і бачити все, що там відбувалось, відчувати ці емоції. Також були моменти, коли ми їздили на крайні блокпости. І на блокпосту ми почули звук, що щось летить. Мене хапають, ми падаємо на землю. Отакі моменти залишили глибокий слід у моїй пам’яті.

Обираючи шлях, яким ітимуть у майбутнє, люди часто бояться помилитися. Що зараз відчуваєте ви? Чи на правильному шляху?

Я завжди відчуваю, що йду правильним шляхом. Раніше я працювала на різних роботах, мені ніде не було добре. То зараз, коли я займаюся громадською роботою, я почуваюся щасливою. Відчуваю, що я цього дійсно хочу. Я створила свою волонтерську організацію «Українська монолітність», бо я справді хочу та люблю цим займатися.

Війна – це те, що зараз кожному надзвичайно болить. Ви як громадська діячка можете поділитися, які проблеми ще є у міста, які вас турбують?

Дуже прикро, коли відзначають якихось волонтерів, громадських діячів. Я просто не усвідомлюю, як можна когось відзначати, адже їх так багато і всі вони допомагають. Тож коли у мене є така можливість – я говорю про своїх знайомих, які роблять дуже багато, аби допомагати іншим.

Волонтери ніколи ні про що не просять. Здається, ніби їм зовсім нічого не потрібно. Утім, у кожної людини є щось, що її надихає та мотивує. Розкажіть, що є цим ключиком для вас.

Моє найбільше натхнення – люди. Їхні подяки, емоції – це все настільки потужно мотивує мене і дає мені сил. Коли я отримую від них це, я розумію, що роблю все це не дарма.

Час, у якому ми зараз усі перебуваємо, – надскладний, утім, навіть найжахливіша злива вщухає і хмари зникають. Що ви плануєте робити в момент, коли українське сонце нарешті визирне з-за хмар.

Зараз я пишу книжку «Мысли в чемодане» – як усе це відбувається, аби розказати більш детально, але її складно написати, бо коли згадуєш події – переживаєш все заново. Також я планую розвивати нашу громадську організацію «Українська монолітність», адже ми розвиваємось, у нас вже є підрозділ у Дніпрі. Ми підтримуємо команди навіть з окупованих міст. Моє головне завдання – розказати всім, що Чернігів треба підтримувати. Його треба відбудовувати і працювати в руслі відновлення.

Відновлення моральне, матеріальне, глобальне – те, чого нам всім так не вистачає. Утім, кожен українець вірить, що зовсім скоро думки будуть заполонені лише планами відбудови, а не сиренами та новинами з фронту.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Спілкувалась: Таліна Тарасенко

Ще статті по темі

Back to top button