Чернігівка Ірина Агієнко намагається у всьому бачити тільки позитивне. Більше того, вона створює прекрасні картини, в які також закладає виключно позитивні елементи щастя. І це попри те, що життя у її доволі нелегке і насичене випробуваннями долі.
Отже, давайте знайомитися ближче.
Ірина Агієнко – 31 рік, художниця, одружена, виховує дитину. Мріє про глобальне щастя і припускає, що коронавірус може бути черговим етапом оновлення планети.
«Народилася я в люблячій сім’ї, проживали в селі Левковичі Чернігівського району. Маю двох старших сестер. Дитинство пройшло здебільшого в своєму селі. Недалеко від мого дому росте ліс і ми там частенько бували. Мама працювала соціальним працівником, допомагала стареньким бабусям і я разом з нею. Мені завжди подобалось слухати історії із життя стареньких. А одна бабуся була знахаркою. Я тоді цього не усвідомлювала, але вона мені особливо цікавою здавалася.
Навчалася в Михайло-Коцюбинській гімназії. Наш клас і паралельні розподілили експериментально по фаховим направленням, але навчання для мене було тяжкою ношею. Мабуть із-за того, що ми з іншого села, маючи по 7 або 8 уроків на день (а якщо ще олімпіади або ще щось) і автобус тебе міг і не чекати. Додому приїжджали пізно і вже хотілось померти, а не робити домашні завдання. А ще треба було допомогти матері по господарству. Потім після 9 класу я навчалась в Чернігівському обласному педагогічному ліцеї для обдарованої молоді. Далі – в Національному педагогічному університеті імені Шевченка. Було весело. Студентське життя – це вже само по собі цікавий випадок. А я ще мала підпрацьовувати, тому воно взагалі було бурхливим.
Нині я в декретній відпустці. Займаюсь вихованням своєї свідомості і поведінки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Натхненна історія життя неймовірної Ксенії Товстогон
Маю два хобі. Перше – це малювання. Друге – читання. Захоплюючих книг багато. Дуже люблю шедеври Роберта Аллана Монро. Ще інколи пишу вірші. Малюючи, я зовсім не помічаю як пролітає час, не знаю навіть як описати цей неймовірний процес.
Якось малювала троянди, то відчувала їх аромат. Моя свідомість в цей момент перебуває десь серед зірок.
Хист до малювання маю з дитинства. Мені постійно хотілося малювати. Я купувала ватман, гуаш і малювала все, що бачила. Змальовувала те, що подобалось. Але моєю мрією було малювати картини на полотні. Вищі сили на кожному кроці мені посилали людей, які твердили в один голос, що я маю малювати картини.
Я не навчалась в художній школі, вчилась самостійно. З’явились мої картини на полотні. Дякуючи чоловіку. Він зі своїми рідними подарували на день народження все знаряддя і моя творчість почала жити. Я неймовірно цьому рада і дуже вдячна чоловікові за підтримку.
Кожна моя картина обов’язково включає в себе тільки добрі, позитивні елементи. Мій задум – вкласти в творчість відчуття живого, що б та людина, яка її бачить, кожен день отримувала добрі емоції, мала хороший настрій та здоров’я.
Щастя – це такий комплексний стан людини, я би навіть сказала вищий стан, який можна досягнути при виході із всіх егоїстичних вподобань. Наприклад, є таке відчуття як насолода. Насолода є потребою тіла як «тваринного начала». А щастя воно вище цього всього і для його досягнення ключами являються усвідомленість свого життя. Щастя пов’язане із досягненням чогось нового.
Кохання – це хвиля передач душевних відчуттів. Це такий стан, коли радієш тому кого кохаєш, коли не очікуєш нічого взамін. Читала в одній книзі, що чоловіка жінка обирає по запаху, а все інше то придумана ілюзія.
Зараз тільки і розмов про коронавірус. На період карантину я роблю все те, що і до нього: виховую дитину, малюю. Тільки обмеження маю з пересуванням на вулиці. Раніше ми багато часу проводили на свіжому повітрі, особливо в Ялівщині. Вірусу стало мало свого ареалу і він шукає нове. Можливо, це якийсь циклічний рубіж оновлення Землі. Все в природі має послідовність і оновлення.
Мрію про те, щоб люди були щасливими. Щоб Україна була щасливою. У кожного дім з садом, духмяними квітами, всі ситі й здорові, свіже повітря. Коли приходить весна, то все квітне. Влітку домашні огірочки, помідорчики, взимку – камін, а в ньому тріскотять від гарячих язиків вогню дрова.
Маю власні секрети боротьби з лінощами. Щоб не лінуватись – потрібно бути сповненим сил.
Хочу всім побажати мати змогу проводити час для себе. Більше прогулюватись садами, які буяють квітучим, запашним цвітом.
Щоб жінки народжували в радості й всі перебували у вищому стані щастя.
Спілкувався Павло Солодовник
