Сьогодні 8 Березня, і хоч як би хто до нього ставився, у більшості це свято асоціюється з настанням весни, квітами, але насамперед – із жінкою. Жіночною, тендітною та сильною водночас, берегинею сімейного затишку та майстринею на всі руки.
Саме такою, на мій погляд, є Ксенія Товстогон – відкрита і загадкова, людина, чиї оптимізм та енергійність надихають, дружина священника та любляча мама.
«Просто живу і роблю те, що мені подобається, мрію і роблю хоч щось для здійснення своєї мрії. Чекаю я завжди хорошого. А якщо стається щось нехороше, роблю висновки і йду далі. Колись (у мене тоді був дуже важкий період у житті) одна людина мені сказала, що мрії здійснюються завжди, тільки треба дуже чогось хотіти, дуже прагнути і йти до мети. Бажаю усім здійснення мрій», – говорить про своє життя Ксенія.
А ще вже дорослою і до того ж мамою сина-випускника Ксенія чудово склала ЗНО і вступила на денну форму навчання до медичного коледжу. Погодьтеся, такий вчинок, коли в тебе родина і діти, заслуговує на повагу. Та про все своєю чергою.
Про дитинство, мрії та роботу
Згідно з документами, я народилася в м. Чернігові, але насправді місце мого народження – смт Любешів Волинської області. Моя мама звідти, там живе більшість її рідні. Але коли тато подавав документи для отримання свідоцтва про народження, співробітниця, яка їх приймала, спитала, чи я надалі буду весь час жити в Чернігові, і запропонувала написати місцем народження Чернігів. Народилася я у звичайній радянській родині простих робітників. Мама весь час працювала диспетчером зв`язку, вона вже на пенсії. Тато все життя пропрацював завгоспом на Головпоштамті, вже понад 20 років його нема серед нас. У мене є старша сестра, працює в страховій компанії.
У дитинстві ким тільки не мріяла стати. І космонавтом, як майже всі радянські діти, і військовим, і лікарем, і вчителем. А в старших класах, коли питали, на кого піду вчитися, я відповідала: «Спершу здобуду одну професію, потім другу, потім ще кудись піду і буду все життя вчитися». Так воно і сталося. Я дуже люблю вчитися чогось нового. Одразу після школи вступила до Чернігівського духовного училища. В 10-11 класі я відвідувала дитячий хор при Троїцькому кафедральному соборі, мені дуже подобалося співати, читати на богослужіннях, тому вирішила пов`язати своє життя з храмом. Наприкінці першого курсу мене відправили допомагати на богослужіннях у новий тоді в нашому місці храм на Масанах (на честь 2000-річчя Різдва Христового), там я і залишилася працювати потім. Після закінчення пішла вчитися до швейного училища. Мені завжди подобалося шити, тож знайома майстер, яка викладала в училищі й у якої ми тоді робили замовлення, запропонувала мені піти повчитися в них (тепер це ліцей побуту). Я і пішла. Закінчила з «червоним» дипломом і найвищим розрядом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Про творчий шлях до власного весільного бізнесу в невеликому місті та віру в перемогу Лариси Мель
Потім заочно навчалася в Православному Свято-Тихонівському гуманітарному університеті в Москві. Навчалася довго, з перервами, залишалося тільки написати курсову роботу і захистити її, але так і не закінчила. Забрала документи в 2014 році у зв`язку з сумнозвісними подіями.
Увесь час я працювала в храмі Різдва Христового. Спершу просто допомагала на богослужіннях і після: читала, співала, прибирала в храмі. Поки відбувалося будівництво великого храму, теж допомагала навіть у будівництві))) А здебільшого іноді готувала обіди робітникам і різні господарські роботи виконувала. Потім взялася керувати хором, а згодом працювала з дітьми теж у храмі: вела недільну школу, керувала дитячим хором. Деякий час викладала у Чернігівському духовному училищі.
Зараз основне моє заняття, крім сім`ї, – навчання в Чернігівському медичному коледжі.
Про безліч захоплень і реакцію замовників, яка надихає
Захоплень у мене багато. Мені дуже подобається пізнавати щось нове. Все почалось із дитинства. Років у 6-7 мені подарували дитячу книгу «Учим детей вязать», за якою я навчилася плести спицями лицьові петлі. Згодом мамина подружка навчила мене в`язати виворітні, і я почала плести спочатку одяг лялькам, а потім і собі. Мама у мене теж із дитинства в`яже, але гачком, і досі це робить. І мене навчила, тільки мені більше подобається спицями. Ще мама моя вишиває, я також уже в шкільному віці ходила на гурток вишивки, знаю багато технік, але вишиваю мало. Із серйозного – вишивала собі рушники на вінчання.
Далі було шиття. Перші навички отримала в школі на уроках праці. Після закінчення швейного училища за фахом я не працювала, але шила для себе, для чоловіка, а згодом і для дітей. Зараз серед різноманіття всього шию дуже рідко. Якийсь час шила іграшки, переважно на подарунки.
Потім народжувалися діти, особливо ніколи було чимось новим захоплюватися. А коли діти підросли, захопилася миловарінням: роблю мило з готової основи, натуральне мило з нуля. Також створюю дещо з натуральної косметики для догляду за шкірою: скраби, бальзами для губ, масажні плитки (твердий крем), те саме натуральне мило. Крім мила, виготовляю ще декоративні свічки. Раніше робила прикраси для волосся зі стрічок і фоамірану (пластичної замші): заколочки, обручі, гумки. Зараз замовлень на це мало, тому майже не роблю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Як Марія Домашенко з Чернігова вміє зупиняти чарівні миттєвості життя
Як починала? Шукала себе, мабуть. Хотілося робити щось незвичайне. Миловаріння тоді було тим самим незвичайним. Спробувала – сподобалося. І не змогла зупинитись. Коли роблю мило, особливо те, де багато кольорів, дрібних деталей, почуваюся трохи художником. Надихає найбільше реакція замовників і тих, кому дарую своє мило, їхні відгуки і захоплення моїми витворами. Що стосується саме миловаріння, то переважно дивлюсь насамперед на форми для мила. Якщо мені подобається мило, яке виходить з цієї форми, то я обов`язково її придбаю. А якщо не подобається, то хоч би яким попитом таке мило користувалося, я його не буду робити. Тому що головне для мене – це робити із задоволенням і любов`ю, тоді і виріб приноситиме радість. І, звісно, багато чого у наш час можна знайти в інтернеті. У Facebook у мене багато друзів-майстринь, які створюють найрізноманітніші речі, з більшістю з них ми знайомі і в реалі. Вони теж мене надихають своїми роботами, і немає значення, в якому напрямі вони працюють. Просто коли бачиш якісно зроблений букет із фруктів або неймовірної краси прикрасу з бісеру, або оригінальну сумку з ідеально рівними швами, або фантастичні торти, пряники, смаколики чи якісно зроблені стильні блокноти, і собі хочеться рости у своїй сфері.
Також якось спробувала себе у виготовленні тортів. Роблю тільки для сім`ї на свята, але докладаю зусиль, щоб вони були не тільки смачні, але й красиві. Завжди любила готувати. В дитинстві у нас вдома постійно була випічка домашня, мама готувала. Тому моїм першим серйозним кулінарним виробом теж було печиво – «хворост». Моєму татові воно так подобалось, що відколи я його навчилася робити, батько завжди на свята просив виключно це печиво. Майже рік працювала з нашою чернігівською майстринею з виготовлення тортів і смаколиків Іриною Пилипець. Допомагала їй випікати тістечка для кафе «Наливки зі Львова», зараз із ними працює інша майстриня. Іра багато чого мене навчила, за що я їй дуже вдячна, зараз ми товаришуємо.
Пробувала я себе і в бісероплетінні, і у виготовлення блокнотів, і в декупажі. Все дуже подобається, але все неможливо охопити.
Про поезію та рідну мову
Вірші я почала писати більше двадцяти років тому. Був невеликий період, кілька років, коли я їх складала, щоправда, російською мовою. А потім чомусь перестала. І ще в той період мені неймовірно хотілося написати вірш українською, але мені чомусь не вдавалося. Ще в дитинстві в мене виникало питання, чому ми живемо в Україні, а розмовляємо російською мовою. Як я зазначала раніше, мамині родичі живуть у Волинській області. А там спілкуються українською. Мені це дуже подобалося. Вже в шкільному віці завжди, коли ми туди приїжджали, я якось автоматично переходила на українську. І це давало свої плоди: мене дуже любили вчителі української мови і літератури. А ще в 9 класі, коли я складала на вибір іспит з історії України, виходжу відповідати і кажу: «Можна я буду українською?». Члени комісії були здивовані. Але ж всі кругом розмовляли російською, тому в мене якось не виникало питання, щоб перейти на українську.
Після подій 2014 року я дедалі частіше почала зустрічати в нашому місці людей, які в повсякденному житті спілкувались українською. І почала замислюватись. Думала я довго, могла б і швидше ухвалити рішення. Тільки на початку 2017-го я почала спілкуватись рідною мовою. Спочатку в інтернеті, а потім і в реальному житті, це пам`ятаю добре, рішення я ухвалила в день народження нашої української поетеси Ліни Костенко – 19 березня. І після цього, щойно я почала розмовляти українською, почали складатися в мене і вірші рідною мовою. На вірші мене надихає різне. Можу подивитися фільм або прочитати книгу, уявити себе на місці якогось героя і написати вірш. Іноді це може бути і почута пісня, іноді – якісь спогади, заміксовані з фільмом чи книгою. А ще буває, що хтось поділиться своїми якимись почуттями, переживаннями, а в мене складається потім вірш. Деколи це фантазії, деколи взагалі просто вірш без будь-яких причин. Іноді сиджу, думаю, а іноді вірш просто сам собою складається, тільки встигай записувати.
Про натхнення й оптимізм у житті
У житті мене надихає саме життя. Люблю життя, люблю людей, люблю цей світ. Часто, коли їду зранку на навчання, просто дивуюся, чому люди такі злі, роздратовані. День тільки починається, ми прокинулись, живемо, дихаємо, бачимо. Яка причина для того, щоб злитися? Так, я розумію, що життя зараз важке, але невже від того, що ми будемо злитись і нервувати, стане легше жити. Я оптиміст у житті.
І життя в мене активне з самого дитинства. З татом взимку ходили кататися на лижах, а влітку бігали, родиною їздили і на море відпочивати, і в село – допомагати картоплю копати. Мама у мене, як і бабуся була, непосидюча. Її неможливо застати вдома, вона кожен день то в село, то на дачу, то знайомим допомогти. І дітей так само привчаю, щоб були зайняті, крім загальноосвітньої школи, вони навчаються у музичній школі (старший син уже закінчив), займаються гімнастикою, танцями. Зараз вільного часу мало, тому намагаюся його проводити з дітьми: ковзани взимку, влітку якісь поїздки або прогулянки, відпочинок на річці, майстер-класи якісь, концерти, змагання, конкурси. На жаль, останнім часом рідко через брак часу. В суботу я вчу уроки, а в неділю зранку ми сім`єю відвідуємо богослужіння, потім у доньок заняття, я в цей час відпочиваю. Після цього або разом, або кожен як хоче, проводимо час. На вечерю в неділю ходимо до моєї мами. Це і їй радість, і мені трохи допомога та відпочинок.
Насправді все, що хочеться, не встигаю, тому доводиться розставляти пріоритети. Наприклад, до осені (поки не почалося навчання), відвідувала басейн, займалась дома фітнесом, бігала. Зараз часу не вистачає. Тільки на канікулах виходила на пробіжку та займалась. Тому, щоб компенсувати сидіння на парах і щоб фізична активність усе-таки була, з коледжу або в коледж ходжу пішки і якісь вправи роблю вдома. Плюс уроки фізкультури в коледжі. І так в усьому.
А ще я трохи лінива мама – привчаю дітей, щоб усе робили самі. Колись у одного священника прочитала: «Головне, чого ми повинні навчити дітей – жити без нас». Дуже сподобалася ця цитата, тому цього дітей і вчу. Вони підтримують порядок у своїх кімнатах, за потреби можуть приготувати їсти, дрібні речі за собою перуть, уроки роблять самі (якщо щось незрозуміло, тоді допомагаємо). Тому і для себе знаходиться час.
Про сімейні традиції та віру в родині священника
Родина у нас віруюча, тому кожної неділі і на свята (якщо це неробочий день) ми відвідуємо храм. Свята церковні відзначаємо в храмі, на богослужінні. Свята родинні – в родинному колі. Дотримуємося всіх постів. Намагаємося, щоб це не просто була відмова від якихось продуктів, а й духовний піст. Не завжди це вдається, ми такі ж люди, як і всі інші, але докладаємо до цього зусиль. Як казав митрополит Київський Володимир: «Головне – не їсти одне одного».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Ірина Глюк про красу під одягом, власний бренд та життя без телевізора
Є і сімейні традиції. На Великдень завжди ходимо на нічне богослужіння, мої діти у своєму житті не пропустили жодної Великодньої ночі (крім старшого сина, бо він народився в п`ятницю перед Великоднем, ми з ним на свято були у пологовому будинку))) Дітям це дуже подобається – не треба спати вночі. Вже декілька років я сама печу паски (раніше нас пригощали) і завжди роблю сирну паску. Освячуємо паски і яйця завжди вранці в суботу, щоб у Великодню ніч про це вже не думати, а спокійно бути на богослужінні. На Різдво теж відвідуємо богослужіння напередодні і в день свята. Ще коли керувала церковним і дитячим хором, ходили колядувати на Різдвяні свята. Позаминулого і цього року ходили колядувати з доньками. Діти чекають подарунків під ялинку, які і отримують як на Різдво, так і на Новий рік. Новий рік теж зустрічаємо. Я готую святкову пісну вечерю, тому що Новий рік припадає на Різдвяний піст, разом вечеряємо, потім дивимося якийсь різдвяно-новорічний художній або мультиплікаційний фільм (протягом багатьох років це був фільм «Полярний експрес», рекомендую подивитися, хто не дивився). Слухаємо привітання президента, зустрічаємо Новий рік, п`ємо чай з пирогом, печивом і лягаємо відпочивати. Вранці шукаємо подарунки під ялинкою. Дні народження та іменини святкуємо тільки дитячі, запрошуємо дідусів, бабусь і хресних батьків, звісно, святковий стіл і обов`язково печу торт. На останній день народження молодшої доньки, у зв`язку з навантаженням у коледжі, хотіла торт купити, але доньки сказали: «Мамо, ну ти що? Треба, щоб ти зробила сама, з любов`ю. Хіба в магазині такий купиш?» Довелось робити, зате скільки потім радості та вдячності. Вони теж мене надихають.
Про ЗНО на власному досвіді та навчання акушерської справи
Ідея скласти ЗНО прийшла роки три тому, син закінчував дев`ятий клас. Якось я зустріла знайому, в якої донька тоді закінчувала школу. Вона стверджувала, що скласти ЗНО на високі бали складно, без репетиторів ніяк не обійтись і т.п. До того ж і деякі вчителі нагнітають обстановку. Хотілось перевірити, чи так це насправді. Спочатку я просто в інтернеті навіть без підготовки, суто з цікавості пройшла деякі тести минулих років. Потім вирішила підготуватися і пройти цей шлях від початку до кінця. На той час і сину шукала якісь курси з підготовки до ЗНО. І він, і я ходили на курси до Технологічного університету, тільки в різні групи. Пішла я на курси більше для того, щоб у мене був стимул готуватися, щоб був якийсь контроль, щоб вже не могла відмахнутися, закинути. Бо вдома, коли сам готуєшся, завжди знайдеться причина, щоб відкласти. До того ж потреби в цьому особливої не було. Тільки моє бажання. А так я вже знала, що треба підготуватись до лекції, бо на заняттях нам не тільки давали матеріал, а й проводили контроль знань. Хоча це було і не обов`язково, я ходила на всі контрольні. Було цікаво себе перевірити. ЗНО склала дуже добре: українська мова і література – 187 балів, біологія – 192 бали. І якось стало мені шкода, якщо витрачені зусилля пропадуть дарма. Я і вирішила піти вчитися. Подала документи до медичного коледжу. Чому саме до медичного? Медицина мене завжди приваблювала і цікавила. Вирішила спробувати. Чесно кажучи, я навіть подаючи документи, думала, що спробую, а там – як буде. Адже ніхто мене примушувати не буде. Не сподобається – заберу документи. Ніхто ж мене не з`їсть за це. Але мені сподобалося. Неймовірно! Подобається все: коледж, викладачі, мої однокурсниці, предмети. Я просто в захваті. Навчаюсь на відділенні «Акушерська справа». Після закінчення хотілося б працювати саме акушеркою, але час покаже. Ми також можемо працювати медсестрами. Ось були на сестринській практиці. Теж сподобалося. Багато хто радить потім йти вчитись далі. Якби медичний університет був у нас у Чернігові, точно пішла б. А так наразі думаю. До того ж і вчитися довго, поки вивчуся – на пенсію час) Була думка цього року скласти ЗНО з третього предмета та вступити до університету, але мені дуже подобається навчання в коледжі, тому передумала. Час покаже.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Спілкувалася Юлія Заліська
