Вікторія Сидорова – журналістка, артистка, каратистка й життєлюбка

69383219_2307655332879313_2938882044312158208_n

На Чернігівщині Вікторію Сидорову знає багато хто. І не випадково, адже вона – завжди на людях і в гущі подій, бо справи, в яких реалізовує себе, тісно пов’язані з публічністю та зі спілкуванням з людьми. Вікторія відома передусім як талановита журналістка, проте це не єдина грань її творчої натури. Тож мерщій ближче знайомитися з героїнею сьогоднішньої рубрики «Люди».

Вікторія Сидорова працює PR-консультанткою і журналісткою-фрілансером, на сьогодні найтісніше співпрацює з газетою «Деснянська правда» і сайтом «Чернігівщина туристична». Є співзасновницею та керівницею медіацентру «Моє місто» (який проводить пресконференції, презентації книжок, престури, фахові дискусії, інформаційні кампанії й інші медійні заходи).

68486336_474717309753739_4669082204729507840_n

Окрім улюбленої роботи, має справи для душі – організовує тури вихідного дня до різних цікавих куточків нашої області, а подруг і колежанок часто запрошує на майстер-класи із рукоділля.

В особистому житті Вікторія почувається щасливою: має коханого чоловіка, творчу й розумну донечку, яка вже цілковито доросла й самостійна особистість, а також прекрасну онучку, з якою переживає нібито другу молодість.

Розкажіть коротенько про себе, звідки ви родом…

Народилася, навчалася та все життя (з невеликими перервами) проживаю в Чернігові.

До нашого міста мої діди з родинами перебралися в повоєнний час (після Другої світової), точніше, наприкінці 50-х років. Один дідусь родом із Ріпкинського району (село Вербичі, під час війни він був ще підлітком, а потім вивчився в нашому педагогічному інституті, деякий час вчителював на Західній Україні, в Тернопільській області, там і народилася моя мама). А другий дід родом із Любеча (він воював, отримав поранення, мав багато нагород, після війни вивчився та працював геологом у Якутії, там зустрів мою бабусю-татарку і там народився тато). Мені дуже пощастило, що обоє моїх дідів залишили по собі спогади у вигляді мемуарів про дитячі та студентські роки, про час війни, про прадідів – хто вони були, чим займалися, яку мали освіту. Я знаю, в яких родинах росли мої діди, як зустріли моїх бабусь, як долали різні життєві труднощі. Сподіваюся, колись ці спогади зможуть стати основою для книги. А мої батьки – інженери. Тато півжиття пропрацював на Чернігівському радіоприладному, мама – все життя на швейній фабриці (нині це «Елегант»).

До речі, що в юнацькі роки особливо вплинуло на вибір вашої майбутньої професії?

Із дитинства цікавилася історією. Мабуть, через те, що дитинство пройшло в мікрорайоні Лісковиця – в оточенні храмів і монастирів. Одна зі стежок до школи пролягала через Єлецький монастир, тоді його ще не повернули ченцям. Крім того, дітьми ми частенько лазили по курганах, заходили до Троїцького монастиря, коли там працювали дослідники та реставратори. І мене завжди вражала, дивувала й захоплювала велич цих храмів, інших старовинних будівель. Крім того, скільки себе пам’ятаю, мені завжди були цікаві люди, їхній світогляд і взаємини між собою.

68482823_873825499655673_4035256421816729600_n

А в школі навчалася дуже добре, причому не з примусу, а з цікавості. Тому не розумію дітей, які кажуть, що їм у школі нецікаво. Пам’ятаю, що завжди очікувала 1 вересня, тому що хотілося скоріше дізнатися щось нове. Напевно, пощастило з вчителями. Тож коли настав час визначатися з професією, я майже не вагалася: історичний факультет, спеціальність «вчитель історії та практичний психолог» у нашому Чернігівському тоді ще педагогічному інституті. Щоправда, жодного дня не працювала в школі, одразу прийшла в газету.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Ервін Міден – екскурсовод, який прославився на всю Україну за день

Але не можу не зазначити, що в ранньому дитинстві мріяла про іншу долю – стати артисткою, бачила себе на сцені та в кіно, показувала вистави рідним, перевдягалася, мала коронний номер – «циганочка з виходом». Коли навчалася в школі, відвідувала студію при Молодіжному театрі. Але їхати з дому після школи кудись вступати до театрального не наважилася. В студентські роки займалася в кількох театральних гуртках і навіть грала центральні ролі у виставах. Моя нинішня робота пов’язана з людьми, з інформацією, враженнями. Тож, напевно, все склалося так, як мало бути.

Розкажіть, як і коли почався шлях у журналістику? І яким темам надаєте перевагу?

Як ви вже зрозуміли, я не маю спеціальної освіти як журналістка. Але маю вже майже 25 років практичного досвіду – причому не лише в газеті, а й на сайті, на радіо та ТБ. І не лише як журналістка, а й як редакторка. Я, так би мовити, універсальний солдат. Почала дописувати в місцеву газету, коли була ще студенткою. З відповідальним секретарем цієї газети познайомилася на одному з тренінгів. Він і запропонував мені написати щось про те, як студенти проводять літні канікули. А я того літа саме побувала в поході по р. Рось на байдарках, отримала незабутні враження. Про це й написала. Так і почалася творча кар’єра, а точніше – співпраця з газетою «Чернігівський полудень». Це було перше приватне видання у нашому обласному центрі. Найбільш прогресивне. Своїми першими наставниками в професії вважаю Костянтина Сердюка (царство йому небесне), Ігоря Кузьменка, Віру Двойнос (Едемську). А вже після закінчення ВНЗ я прийшла зі своїми дописами в обласний тижневик «Гарт» і мене одразу ж взяли на роботу! Це було в 1997 році. Першу зарплату, пригадую, отримала на рівні 100 у.о. Тоді мені здавалося, що це значна сума.

Як учорашня студентка, я тоді більше писала на теми освіти, культури, про молодіжні проблеми й заходи. Вже за кілька років очолила гуманітарний відділ. 20 років тому до нас частенько приїздили різні зірки – музиканти, співаки, актори, зокрема й російські. Було цікаво з ними спілкуватися. Це, зокрема, Юрій Шевчук із «ДДТ», Микола Караченцов, Олексій Кузьменко (Скрябін), Віра Глаголєва, Ольга та Наталя Сумські, Богдан Бенюк, Крістіна Орбакайте, Ігор Бочкін, Святослав Вакарчук і багато-багато інших. Полюбила такий жанр, як інтерв’ю. Потім багато писала про туризм і туристичну сферу, бралася за якісь соціальні теми, нарешті доросла до економіки й підприємництва. Зараз мені цікавіше писати «історії успіху» – підприємців, фермерів, майстрів, фахівців у своїх сферах, лідерів громадських організацій. Це саме ті люди, які рухають економіку та розвиток суспільства в нашій державі. Це люди, які не чекають чогось від уряду чи президента, не займають позицію, нібито їм хтось щось винен, а власноруч будують своє життя, свою справу, втілюють мрії. Мені цікаві саме такі герої. Мені цікава також тема жінок-лідерів.

Чи ставали лауреатом якихось конкурсів?

Так, у деяких творчих конкурсах я ставала переможницею, маю дипломи й навіть гран-прі (це ще коли працювала на обласному радіо) всеукраїнського рівня за серію програм на теми енергозбереження та енергоменеджменту, альтернативної енергетики. Мене визнавали одним з найкращих православних журналістів року. Я тоді активно співпрацювала з церковними виданнями. Цей період тривав років 6-7. Не скажу, що нагород багато. Та я за ними й не женуся. Дуже рідко (майже ніколи) подаю свої матеріали на якісь конкурси. Мені важливіше внутрішнє відчуття, що я займаюся справою, яку люблю, дотримуюся певних стандартів у роботі, ніж оцінка зі сторони. Давно навчилася не залежати від думки й оцінки сторонніх. А на рівні області мене жодного разу не відзначали на конкурсах чи фестивалях журналістів. Утім, маю кілька Почесних грамот від різних голів ОДА за свою діяльність.

У 2014-му стала однією з лауреаток міського конкурсу «Жінка року». Щиро дякую за це Спілці жінок й особисто Ірині Василівні Дорожкіній. Це та організація, з якою я багато років плідно співпрацюю, підтримую її діяльність і цінності, а також це та жінка-лідерка, яку я щиро поважаю та якою захоплююся.

Упевнена, читачі вже остаточно переконалися, що ви – особистість багатогранна. Але, чомусь думаю, що не про всі з ваших захоплень і планів ми згадали в розмові…

Так, насправді в мене зараз доволі широке коло захоплень і так само, як у будь-кого, всього 24 години на добу. В пріоритеті, звісно, – рідні та чоловік. Поставила собі за мету менше працювати й більше насолоджуватися життям. Поки не дуже справляюся, але вчуся. Дуже вдячна чоловіку за те, що частину хатніх і побутових обов’язків він бере на себе. Донька живе окремо, але внучку я бачу майже щодня. Спілкування з нею дарує неймовірну радість.

68292362_298464877643674_2904580811988664320_n

Інтерес до історії з часом не зник, а навпаки постійно читаю якісь історичні дослідження, нариси. Не розумію людей, які кажуть, що їм бракує часу на книги. Не уявляю без них свого життя. Перевагу надаю паперовому варіанту. До речі, було, що впродовж кількох років вела постійну рубрику в газеті «Семь дней», писала про архітектурні пам’ятки та туристичні маршрути Чернігова та Чернігівщини, відомих земляків. До мене час від часу зверталися друзі та знайомі з проханням провести екскурсію. Спершу це було на волонтерських засадах, а зараз це моя паралельна творча діяльність. Згодом почала організовувати тури вихідного дня по області й за межі області. Міркувала так: якщо мені це цікаво, має бути цікаво й іншим. Дуже радію, коли разом із такими ж непосидючими туристами ми відкриваємо якісь унікальні куточки нашого краю, більше дізнаємося про видатних земляків.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Аліна Сєрик про порятунок людей від хвороб і заспокійливе вишивання

Не згасло й захоплення психологією. Частенько відвідую тренінги особистісного розвитку, лекції та курси з психології. Зокрема, цього року закінчила навчання як психолог-консультант у методі позитивної психотерапії, засновником якого є доктор Н.Пезешкіан. Щиро кажучи, хочу повернутися до цієї своєї спеціальності за дипломом, адже відчуваю, що вже маю достатньо впевненості, знань, особистого досвіду, аби бути корисною як психолог. Мені дуже хочеться бачити навколо більше щасливих реалізованих людей, більше гармонійних пар, більше задоволених своїм батьківством мам і тат, більше дорослих, які насолоджуються життям й займаються улюбленою справою. Хочу працювати в темі сімейних взаємин, особистісного розвитку. Оце в спілкуванні з вами прийшло усвідомлення, що можу також бути корисною жінкам й чоловікам, які, як і я колись, пережили болісне розлучення. Я знайшла в собі сили жити далі, піклуватися про доньку, розвиватися як особистість. І якби мене запитали зараз, які слова я зараз могла б передати собі тодішній, я залишила б таке послання: «Будеш щасливою». Можливо, мені було б складно у це повірити. Але це правда.

Звідки захоплення хендмейдом?

Це особлива сторінка в моїй діяльності. Почалося все з того, що як журналістка я багато писала про місцевих майстрів і майстринь. Я щиро захоплююся людьми, які вміють щось робити руками. З часом виникла думка створити інтернет-майданчик, який займався б продажем їхніх виробів і просуванням послуг. Так у мене з’явився інтернет-магазин «Лавка ремесел». Це було років 10 тому. Кілька років він проіснував, але займатися цією справою треба було сумлінно, я ж приділяла йому замало уваги, тож віддала в добрі руки. Можливо, мені був потрібен бізнес-план, але я й далі планувала займатися журналістикою, мені це подобалося.

Можливо, як підприємцю-початківцю бракувало практичних знань. Одне слово, продажами й наповненням сайту я перестала займатися, але почала запрошувати подруг і колег на майстер-класи з рукоділля. Організовувала їх насамперед для себе. Бо душа потребувала релаксу, мізки – перезавантаження, тіло – відновлення ресурсів. А творчість, як на мене, – для цього один із найкращих способів.

Як вдається поєднувати і знаходити час на всі ваші справи ?

Не можу сказати, що все це складно поєднувати. Все виходить якось паралельно й природно. Просто мені цікаве і те, і те, і від чогось відмовитися важко. Це мої захоплення й важливі складові життя. Подорожі та майстер-класи – це і змістовне спілкування, такий собі клуб за інтересами, і відпочинок. Для сучасної людини, вважаю, дуже важливо звертати на це увагу й знаходити час для хобі. Адже ми живемо в дуже напруженому ритмі, це часто призводить до захворювань, до професійного вигорання. Я переконана, що краще цьому запобігти, ніж потім тривалий час відновлюватися. Крім того, рукоділля має дуже важливий для мене практичний аспект: завжди маю подарунки, створені власноруч. Якщо раніше це були вітражні підсвічники, декупажні вази чи дошки, листівки, якісь прості текстильні іграшки, то зараз вже більш складні ляльки, картини, написані вовною. Вдома маю цілу колекцію, а також дарую ці речі тим, хто розуміє їх цінність.

Ваш рецепт щастя, а також – як залишатися на позитивній хвилі?

Нема універсальних рецептів. Секрети щастя у кожного власні. Не думаю, що варто завжди залишатися на позитивній хвилі. Інколи корисно посумувати, полінуватися, нічого не робити й нікуди не поспішати. Поставити життя на паузу, звіритися з внутрішнім компасом, провести інвентаризацію своїх цілей і цінностей. Мати сміливість зазирнути глибше, «познайомитися з собою», зустрітися зі своїми справжніми почуттями, переживаннями й навіть страхами. Не удавати, що все добре, все ОК. Це про чесність перед собою. Почути, про що сигналить цей сум, цей страх, ці лінощі чи ця образа. І лише тоді рухатися далі. Я щиро переконана, що зробити це ефективніше й швидше можна за допомогою фахівця – психолога.

Якщо говорити про мої особисті відкриття, то я з’ясувала, що для мене важливо бути собою, а не грати роль «хорошої дівчинки», зразкової мами чи дружини. Інколи варто побути й поганою дівчинкою. Мені важливо бути активною, багато рухатися. До речі, ще в школі я кілька років займалася карате, а після того – йогою, потім були східні танці. Сумую за тим часом. Для мене дуже важлива особиста свобода й повага до особистості. Я надаю перевагу проектам, які мені цікаві, ніж тим, де більше платять. Мені комфортно працювати в колективі, де цінують внесок кожного й відсутній диктат. Мені дуже пощастило, що зараз маю можливість вибору. Чого й усім бажаю!

Спілкувалася Ірина Осташко

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register