Люди перед смертю божеволіли: жахливі подробиці виживання під час окупації Ягідного (Відео)

У новому випуску проєкту «Міста» телеканалу «Дім» ведучий Анатолій Анатоліч показав, як живе під час війни Чернігів. Дорогою до Києва він заїхав у село Ягідне, яке на початку повномасштабного вторгнення майже місяць перебувало під російською окупацією.

Російські війська стояли у Ягідному з 3 по 30 березня 2022 року. Місцеву школу окупанти перетворили на в’язницю — 27 днів у підвалі утримували понад 300 мешканців села. Серед заручників було майже 50 дітей, декілька немовлят. Від задухи та хвороб 10 бранців померли.

В одному крилі школи раніше працював дитячий садочок, Іван Петрович тут був завідувачем господарської частини. Він разом з односельцями пережив російську окупацію.

«Зайшли вони до нас 3 березня, з лісу. Ми не думали, що вони прямо до нас, у Ягідне, можуть прийти. Ми гадали, що вони будуть рухатися прямо на Київ. Коли вони зайшлі у село, почали з БТРів стріляти по вікнах. Люди були в шоці. Вони їхали прямо на забори, на сараї, на колодязі та розміщали свою техніку прямо під нашими будинками», — згадує Іван Петрович.

На першому та другому поверхах школи окупанти організували свій штаб. І в перші ж дні почали виловлювати по селу мешканців, і під дулами автоматів усіх заганяти у підвал школи.

«Так вони хотіли прикритися людьми. Вони розуміли, що наші вже не могли по нім стріляти», — пояснює Іван Петрович, який теж разом з сім’єю перебував у підвалі.

Площа підвального приміщення — 198 квадратів, а людей тут знаходилось до 400 осіб. Тобто в середньому по пів метра квадратних на людину. Тому заручники сиділи через кожні 20-30 сантиметрів, лежачих місць майже не було.

«Людей багато, задуха. Ми з себе знімали одяг, а не було навіть місця, куди його покласти. Тому ми зробили гачки з дроту, підвісили їх по трубах та чіпляли на них одяг», — додає мешканець Ягідного.

«Ми тиждень посиділи й попросили дозволу приготувати їжу, хоча б для дітей — якнайменша дитинка була півтора місяця, дівчинка. Вони нам дали дозвіл, але попередили, щоб ми не розпалювали велике багаття, щоб диму великого не було — щоб нашим не було видно. Їжі практично не було, але хоча б щоб не сирою водою дітей поїти, хоча б прокип’ятити. На день всім виходило десь по стаканчику того, що зварили — і це треба було ділити на двох. На дітей окупанти могли дати іноді один військовий пайок — це як посміятися у них було», — розповідає Іван Петрович.

Серед окупантів був головний офіцер. Всі питання потрібно було вирішувати з ним.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Чернігівщині попрощалися з воїном, який помер від тяжкого поранення

«Ми з ними мало спілкувалися. У них був тільки один офіцер. Він сказав: до мене ніяких питань, одна людина повинна всі питання зібрати й до мене підійти. А у нас питань, звісно, багато було», — продовжує чоловік.

У цьому приміщені перебував Іван Петрович з сім’єю, з онуками. Окупанти повикидали на подвір’я дитячі ліжка, мешканці з них зробили двоповерхові — щоб зекономити площу.

Іван Петрович показав, у якій позі він з дружиною просидів у підвалі 27 днів.

«Навпроти мене дружина сиділа. Ми так сиділи й вдень, і вночі. І спали сидячи. Коли ноги затікали — вставали. Постоїмо, потім знову сідаємо. Бо місця більше немає. Не було місця навіть ногу витягнути. Поруч жіночка вагітна була, жіночка з дітьми. Так ми просиділи 27 днів. Оскільки ми всі рухалися дуже мало, то у всіх затікали ноги, розпухали, шкіра тріскалася, лопалася, вени вилазили, все це гноїлося», — розповів він.

У закритому приміщенні люди втрачали зв’язок із реальністю. Тому почали вести календар на стіні. Також тут фіксували списки.

«Ми втрачали надію. Думали, що не виживемо. Тому писали на стінах свої прізвища, щоб хоч потім можна було встановити, хто тут був», — уточнив чоловік.

Від таких умов люди хворіли, 10 заручників померло.

«Кисню не вистачало, їжі не вистачало, рухів не вистачало. Не було світла. За такі умови люди починали хворіти. Людина, яка помирала, перед смертю божеволіла. І дітки все це бачили. Вони питали: а що з бабусею чи дідусем?», — не стримуючі сліз, згадує Іван Петрович.

Трупи відносили у шкільну кочегарку, яку використовували як морг.

«На перенесення тіл теж треба було просити дозвіл. А коли у кочегарці збереться вже 3-4 померлих, знову дозволу просимо у того офіцера, щоб трупи поховати. На садових тачках відвозили трупи й ховали. Він нам виділяв на це 40 хвилин, годину, не більше. А поховати потрібно було чотирьох людей, це хоча б встигнути одну яму на всіх викопати», — поділився жахливими подробицями Іван Петрович.

Окупанти людям не надавали жодної медичної допомоги. У дітей почалася вітрянка. Майже кожна дитина захворіла, і дорослі, які раніше не перехворіли на вітрянку.

«Це температура до 40 градусів, висипання. Коли на початку залишалась якась таблетка — той же аспірин, то ділили її на п’ятьох дітей. Це більш, щоб задурити, заспокоїти дитинку. Кисню не вистачало, одного разу ми попросили їх пустити жіночку з найменшою дитинкою постояти у коридорі, щоб дитя свіжим повітрям подихала. У них була відповідь: «А що ви хотіли? Це війна. Помре — так помре, вас менше в підвалі залишиться», — сказав Іван Петрович.

Коли вже люди почали помирати, у підвал спустився лікар від окупантів. Він не витримав й п’яти хвилин, і сказав офіцеру, що ще тиждень — і ніхто в живих там не залишиться. І тоді росіяни «відгукнулися» на мольби людей вирубати хоча б маленьке віконечко, щоб повітря надходило. Окупанти дозволили прорубати… щілину в стіні.

Одного разу військові увімкнули світло в підвалі. Вони принесли свою пресу — пропагандистську газету «Комсомольська правда».

«Рашисти сказали, що ми вже Чернігів взяли, Київ взяли, Харків… Що президент підписав капітуляцію і з сім’єю виїхав за кордон. Але ніхто їм не повірив. І нам вони кажуть: а ви вчіть наш гімн, одягаєте червоні пов’язки та переходьте на наш бік», — продовжує мешканець Ягідного.

30 березня 2022 року люди у підвалі почули звуки обстрілів, вибухи. Зрозуміли, що бої йдуть вже десь поруч.

«Вони нас всіх закрили в підвалі, двері підперли. Ми почали розуміти, що вже щось відбувається не за їхньою програмою. Вийти ми не могли. Почався здоровенний гул. Внизу дверей ми прорізали щілину, і через неї ми бачили, що їхня техніка відходить, а вони копошаться. А потім все стихло. Ми виштовхали двері, вийшли, й побачили, що на території школи жодного рашиста не було. Але ж ніхто нікуди не міг піти, бо всі боялися», — розповів про останній день полонення Іван Петрович.

А 31 березня на територію школи прийшли українські військові.

Після того, що сталося, у будівлі вже не зможе працювати ні школа, ні дитячий садочок. Тут буде організований меморіал. Уцілілі предмети позначені бирками — це вже експонати майбутнього музею.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv