Люди: Заробітчани в Польщі. Життя як воно є

Гостею рубрики «Люди» стала чернігівка Світлана Шульженко, яка вже кілька років проживає в Польщі. Важкі умови життя змусили її в дорослому віці стати заробітчанкою. Тому сьогодні вона погодилась відверто поговорити про життя українців у Польщі.

Розкажіть про себе?

Мене звуть Світлана і мені 52. Маю дорослого сина, розлучена. Нічого героїчного в житті не зробила, просто жінка, яких в Україні мільйони. Закінчила в Чернігові школу-інтернат в далекому вже 1983 році. Я дуже любила свою школу, вчителів, однокласників. Теплі спогади про них залишились на все життя. Через вдячність до вчителів іншої професії, ніж учитель, я для себе не уявляла.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Життєва історія щасливої людини: коли захоплення стає професією

Тому після школи пішла працювати піонервожатою в одну зі шкіл, у 1986-му поїхала на навчання до Сумського педінституту. Після закінчення, як кажуть, носило мене по різних світах (жила і працювала в різних регіонах України), життя складалося по-різному. І нарешті знову повернулася до рідного міста вже аж у 2007 році.

Яким було повернення до рідного міста? Що в ньому змінилось?

Це було вже зовсім інше місто та інше життя. Коли їхала, був ще Радянський Союз, а повернулась – незалежна Україна. За фахом роботи в школі не знайшла, вистачало спеціалістів і без мене. Знайомих, щоб десь прилаштували в «тепле» місце, теж не було. А треба ж було якось жити… Зайнялась репетиторством, учнів було багато, з’явились рекомендації. Але ж репетиторством заробиш тільки в навчальний час, а в літній період живеш тільки на заощадження. Так минуло дев’ять років. Звісно, я підробляла і в одному з видавництв, і на виборах. Та з початком війни все змінилось і не тільки для мене. Дедалі менше було родин, які могли б сплачувати за репетиторство. Постало питання: як далі жити? Що я вмію робити, окрім як навчати дітей? Та й куди піти працювати в нашому місті тим, кому за 50? На базарі торгувати не вмію, двірником за копійки?? І такий сум у мене був на душі, така безвихідь…

Як у вас з’явився варіант із заробітками в Польщі?

Зненацька зателефонувала подруга і запропонувала поїхати до Польщі. Рішення було прийняте миттєво, добре, що закордонний паспорт був на руках.

Перше враження від Польщі?

Польща зустріла мене мрякою і дощем. І на душі було те саме. Куди їду? Як узагалі все буде? Чужа країна, незнання мови. Мені пощастило. Приїхала в чудове місто Щецин. Воно вирізняється серед інших багато чим, насамперед своєю архітектурою, зважаючи на те, що до 1945 року це була територія Німеччини. Населення налічує 420 тисяч, офіційно живуть і працюють 25 тисяч українських заробітчан. І знову мені пощастило, бо їхала я доглядати жінку, а з’ясувалося, що їй не стільки потрібна доглядальниця, скільки компаньйонка, тобто прибрати, їсти зготувати та піти в магазин. Одразу скажу: той, хто знає українську мову, практично одразу зрозуміє польську відсотків на 30. Не встигла я зайти до крамниці, як продавчиня усміхнулася і спитала: «Українка? Запиши свій номер телефону». Я дала – і вже наступного дня мені телефонувала колежанка з сусіднього будинку, яка теж працює, доглядаючи за немолодими людьми. І виявилося, що практично в усіх сусідніх будинках працюють наші жінки. Вони працюють уже роками, вивчили мову, пізнали звичаї і традиції. Слід зазначити, що опікунки з радістю приймають до свого гурту, підтримують одна одну, вчать готувати польські страви, про які ми навіть не чули. Для мене дивними були і «зупа помідорова», і «журек». Хоча поляки, чуючи нашу страву «борщ український», усміхаються.

Яке ставлення поляків до українців?

Як ставляться до нас поляки? Дуже добре! Завше з радістю! О! Українці! І взагалі слід зазначити, що вони привітні, доброзичливі. Я часто спостерігаю за ними в трамваї, крамниці, на вулиці. Спокійні, чемні. Головне – немає в їхніх очах того суму, негативу в поведінці. Декілька разів я випадково в транспорті штовхала жінок й одразу чекала того, що мені сказали б у нашому тролейбусі. Але вони оберталися і з усмішкою відповідали польською «Буває».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Про потребу допомагати, лікування позитивом і добро волонтерок Ольги Цвєтаєвої та Юлії Писаренко

Польську мову вчили?

Щоб краще знати мову, я пішла на курси. Благо, їх тут вдосталь. Мені цікаво було не тільки вивчати мову, а й познайомитися зі своїми співвітчизниками. Люду тут було різного. Вся Україна. Контингент теж різний – і віковий, і освітній. Переважно молодь, але були й ті, кому під 60. Одразу було видно, що молодь освічена, практично всі з вищою освітою, люди, які знали, чого прийшли, які хочуть вивчити досконало мову, щоб далі працювати на престижних роботах, бо вже мали за плечима українські університети. Люди ж мого віку – це жінки, які працюють на прибиранні готелів чи в крамницях. Їм потрібна була мова, щоб знайти кращу роботу. Ці курси дали мені вивчення мови і нових знайомих. Саме на цих курсах я дізналась, що в місті є кілька шкіл для українців, де можна здобути нову професію з європейським сертифікатом. Знову-таки мене записала туди одна з моїх колежанок і я тепер навчаюсь на курсі «опікун медичний». Коли я ці курси закінчу, матиму європейський сертифікат польською і німецькою мовами.

Ви вважаєте нормальною нинішню тенденцію в державі – виїзд на заробітки?

Безперечно, хтось, читаючи це, скаже: «А якщо всі поїдуть на заробітки? Що буде з Україною?» І в чомусь я з вами згодна. Але ж життя одне. І ми весь час чекаємо, що буде щось краще. Моє покоління пам’ятає кінець 80-х, коли були на все картки, потім середина 90-х, коли зарплати по року не давали, тепер знову інколи людям нема за що хліба купити. Та коли ж це все скінчиться? Прикро за Батьківщину, прикро, що Польща в 90-х купувала весь непотріб, який везли наші «човники» на їхні базари, змогла сьогодні вийти на такий рівень, а ми ближче до Африки, ніж до Європи. І, зустрічаючи на вулицях людей, я бачу в їхніх очах передсвяткову радість, бо вони не хвилюються за те, що нема за що купити дітям подарунки та накрити святковий стіл.

На яких умовах краще їхати працювати до Польщі?Ваше ставлення до агенцій з працевлаштування?

Різні люди їдуть на заробітки. Хтось їде на три місяці за безвізом, через що припускається великої помилки, хтось їде на півроку за робочою візою, а хтось назавжди. Дуже багато людей із польським корінням виїхали цілими родинами з батьками та дітьми. Важко їхати перший раз і якщо немає знайомих у Польщі.

Агентства, що повиростали, як гриби після дощу, в більшості своїй виявляються непорядними. Беруть із людей гроші за запрошення, які в Польщі беруть безкоштовно, обіцяють «золоті гори», а потім дурять. Знайти напряму роботодавця, сидячи в Україні, вам практично не вдасться. По-перше, фірми не хочуть на це витрачати свій час і цим займатися, а по-друге, відіграє роль незнання мови. Підбір персоналу перекладено на польські агентства. Наші ж агентства просто зв’язались із польськими, і за це мають неабиякий зиск, бо продають запрошення, які польські агентства дають безкоштовно, а потім ще отримують гроші за кожного кандидата. Дивують мене і наші заробітчани, які приїхали раніше, обдивилися що й до чого, вивчили мову і вирішили добре заробити на тих, хто ще сидить в Україні і нічого не знає. В інтернет-групах яких тільки оголошень не зустрінеш. Учора навіть прочитала, що для «наших» один «пан українець» робить водійські європейські права. Звісно, мало хто знає, що кожна людина, яка має тут офіційне перебування, може віднести свої водійські права до відповідного органу, там в українській базі перевірять їхню справжність, до каси треба заплатити гроші за картку і, якщо права ви не купили, вам видадуть без будь-яких проблем і перездачі. Ні, нашим дєлкам треба заробити!

Дорого отримати запрошення на роботу?

Запрошення чи дозвіл на працю коштує 30 злотих, але роботодавець кожному своєму кандидату дає його безкоштовно.

Чому не варто їхати через безвіз, як ви сказали?

Ризиковано їхати працювати через безвіз, оскільки поліція за цим стежить і жодна серйозна фірма вас без офіційного працевлаштування не візьме. Візьмуть щирі українці на шабашку нелегально, десь на будівництво на околиці. Будете жити як «кілька в банці», а як, не дай Боже, ви захворієте чи отримаєте травму? До якого лікаря ви підете? Так, ви підете, але скільки заплатите? А потім вам скажуть, що грошей немає, пришлемо на картку, а у вас безвіз закінчується. І що робити? До поліції? Там одразу депортація, бо працювали нелегалом. Тому краще їхати за робочою візою. Вона дається без проблем ще в Україні на півроку. Але приїхавши через безвіз ви теж легко зможете знайти собі і роботу, і чесного прямого працедавця який за тиждень зробить вам «воєвудську візу» на півроку. Якщо ви захочете залишитись довше і не виїздити до України, то, попрацювавши три місяці офіційно, подайте на «картку побиту» на три роки – і будете спокійно жити та працювати далі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Від життя в «Біловезькій пущі» до війни на Донбасі: історія Альберта Черешка

Говорили, що часто в Польщі українців заробітчан дурять такі самі, як вони. Чому так? Які приклади?

На жаль, так відбувається. Не можу не згадати наших «щирих українців», які вирішили заробити, витворяючи те саме, що із закордонними паспортами в Україні. Прикро, що серед нас так багато непорядних людей, які, не гребуючи нічим, хочуть збагатитись, забувши, що ще рік чи два тому приїхали до Польщі, нічого не знаючи.

Часто можна прочитати оголошення шахраїв, що за польською робочою візою заберуть працювати до інших європейських країн. Так, такі фірми є, але одна з десяти. А переважно привозять нелегально, і люди бояться вийти на вулицю, піймає поліція — й одразу депортує. Зараз тривають розмови, що Німеччина відкриє нам свої двері. Але не радійте, Німеччина – не Польща, там найперша вимога – знання мови. І якщо ми польську одразу хоч трохи розуміли, то чи багато в школі вивчали німецьку? А якщо вам пообіцяють за польською візою до Німеччини, то це на 90% «лохотрон». Я живу на кордоні з Німеччиною, я знаю десятки випадків депортації.

Багато роботи в Польщі?

Вакансій у Польщі багато. Безперечно, нас не чекають в офісах і банках, нас чекають на заводах і фабриках, на прибиранні готелів, доглядати за старими людьми, на будовах. Кожен вибирає сам собі роботу.

Працювати на виробництві дуже важко. Там немає наших «перекурів». Особливо важко на фабриках і заводах, де конвеєр, через кожні дві години можеш піти в туалет, але тільки на п’ять хвилин, обід переважно 15 хвилин стоячи. За всім спостерігають камери і в разі якихось порушень виписують великі штрафи. Практично всі, за незначним винятком, проходять через це, коли приїздять уперше. Але, трохи вивчивши мову і зрозумівши, що до чого, їдуть удруге вже на іншу роботу.

Дають оголошення, що робота по 10-12 годин, нещодавно прочитала, що є вже й 14 годин. Наші люди чомусь думають, що, працюючи по 12 годин 6 днів на тиждень, вони отримають мільйони. Думають про гроші, але не про життя і здоров’я. Та й хто в світі заробив усі гроші! А ви уявляєте собі, як це працювати по 12 годин? А приготувати їсти, а попрати, та й просто поспати треба.

Але є й інші українці, які приїхали працювати і жити. Працюють по вісім годин, ходять до школи, вчать мову, практично в усіх містах створено діаспори. Допомагають одне одному чим можуть, у вихідні організовують тури до Європи, зустрічаються в кафе. Все залежить тільки від людини.

У своїй розповіді я мала на меті розповісти, яке життя заробітчан. У жодному разі я не агітую когось кудись їхати. Адже найкраще – знайти своє щастя на батьківщині.

Чим займаєтесь у Польщі у вільний час?

По-різному. Іноді доводиться допомагати тим, кого «кинули» так звані «роботодавці», тоді треба обдзвонювати нашу діаспору в місті та питати, хто чим допоможе. Хтось порадить житло, хтось – роботу. Спілкуюсь з друзями в скайпі, а головне – весь час стежу за подіями в Україні. Хоч як добре на чужині, але серце завжди в Україні.