Морозяний лютневий пізній вечір. Село вже майже спить. За вікном розгулялася завірюха. В грубці потріскують дрова і на всю оселю розтікається аромат щойно звареної кави. Одним словом – ідилія.
Вмощуюся зручненько в кріслі і погляд випадково летить за вікно. На вулицю. Ліхтар кидає свої електричні промені на сусідську хатину. В цій хатині вже давно ніхто не живе. Сусіди вмерли. Це були привітні люди. Замислився. Виявляється, на нашій вулиці вже кілька таких пустих хат… А скільки їх загалом по селу?!
Пригадалося дитинство. Це були часи, коли в селі часто одне до одного ходили в гості. Свята відзначали родинами. На Новий рік часто збиралися одночасно кілька родин в одній хаті. Ніхто нікого не вбивав, не бив, не насміхався, не заздрив. Була якась загадкова фантастична атмосфера непідробного щастя. Такого тепер нема. Всі веселилися, спілкувалися, відпочивали. На свято Григорія в нас була традиція – кожного року в цей день збиралися (!) всі сусіди і смажили яєчню. Це були незабутні вечори…
Влітку дорослі майже кожної неділі гуртувалися і їхали відпочивати на річку. Це теж було особливим сакральним явищем.
А як варили куліш майже всім селом…
А які гуляння влаштовували на День села…
А що зараз, подумав я… Як часто ми спілкуємося одне з одним? Коли востаннє ходили в гості одне до одного? Коли на вулиці лунали життєрадісні вигуки щасливих людей, а не прокльони через курку-мандрівницю чи кота, що наробив біди в сусідській господі?!
Чому ми стали іншими? Чому життя нас зробило жорстокими і заздрісними? Чому ми замкнулися в своїх мурах? Для чого самі себе налаштовуємо на негатив і свідомо заганяємо в депресію?
За вікном промайнула тінь. Сусід побіг до когось у гості. Ну, слава Богу. Хоч хтось. Хоч якось.
Павло Солодовник
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
