Важливим елементом боротьби бійців Української Повстанської Армії як проти фашистської Німеччини так і більшовицької Москви була опора на власні сила та всенародну підтримку — щоб воювати у підпіллі, потрібна була підтримка п’яти-шести дорослих на волі.
Останній бій упівці дали 12 квітня 1960 року в Підгаєцькому районі на Тернопіллі. Власне так довго протистояти комуністичному режимові і його каральній системі могла лише мілітарна сила, яка спиралася на підтримку народу. І якщо через УПА пройшло більше 100 тисяч осіб, то за їх підтримку каральна система репресувала десь близько мільйона.
Хоча більшість перемог повстанці отримували у відкритих протистояннях, але все ж таки одним з символів боротьби (особливо в 50-ті роки) стали таємні сховки — бункери і криївки, в яких перебували вояки, діяли підпільні шпиталі, друкарні, ідеологічні вишколи…
Культура спорудження схованок була відома на західній Україні з давніх-давен: край був на перехресті і в центрі різних подій, численних нападів кочівників. В ХХ сторіччі карпатські опришки споруджували схованки у часи Першої та Другої світових воєн від польських та австрійських військових загонів, зокрема для проживання сімей, житла яких були зруйновані в час воєнних дій.
Але партизанські схованки мали свої особливості і поділялись на схрони, криївки та бункери. Схрони в свою чергу поділялись на тимчасові схованки і схрони-склади. Тимчасові схрони — це невеликі схованки під землею або на горищах, у стодолах, під печами у хатах. Схрони будували також у бокових нішах криниць. Під них часто використовували ями, в яких тримали картоплю. У них перебували під час облав, тобто кілька годин.
У схронах-складах зберігалася зброя, всіляка амуніція, архіви ОУН—УПА. Такі арсенали були розміщені по всьому терені так, що після кожного бою відділ міг швидко добитися до якогось із них. За таким же принципом влаштовувались і харчові склади.
Але найбільше всього було криївок — замаскованих землянок, в яких могли перебувати два, п’ять, а то й більше підпільників. За дослідниками деяких науковців, в одному селі на теренах дії УПА функціонувало чотири-п’ять таких сховищ.
Криївки в свою чергу поділялись на літні і зимові. Місця літніх криївок на Покутті й Опіллі, де не було лісу, вибирали поза орними землями — на пасовищах, неужитках, у заростях, урочищах. У гірських і передгірських теренах їх споруджували в лісах, у неприступних місцинах. Перебували у них повстанці до перших снігів, бо пізніше сліди могли видати місце сховку партизанів. Зимові криївки обладнувались у господарських будівлях, хатах, на горищах, на подвір’ях.
Для того, аби звести будь-що, треба було не лише вдало вибрати і замаскувати місце серед того чи іншого ландшафту, але й мати інженерну винахідливість та кмітливість: передбачити водопостачання і каналізацію, вентиляцію і захист від затоплення зливами чи талими снігами. У повстанців були кухні, відділення для спання, для занять, вбиральня, через один із відсіків лісового сховку мав обов’язково протікати потічок.
Та навіть у таких «комфортних» умовах жити тижнями, а то й місяцями у підземеллях було вкрай важко. Вийшовши на природу, люди буквально п’яніли від свіжого повітря, їм важко було звикнути до наземного життя, де на них буквально на кожному кроці чатувала смерть.
Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Вконтакте та Facebook.
