Їх невипадково називають ангелами в білих халатах, адже вони щоденно рятують людські життя. Коли в нас трапляється біда зі здоров’ям, ми одразу кличемо на допомогу медиків. А ситуація з коронавірусною пандемією яскраво продемонструвала важливість цієї професії. Одна з тих, хто обрав для себе нелегкий, проте вкрай важливий для суспільства шлях медпрацівника – чернігівка Анна Міщенко.
Про неї і поговоримо сьогодні в рубриці «Люди».
«Коли помирає пацієнт у тебе на очах, відчуваєш спустошеність. Ще важче, коли помирають молоді люди».
Анна Міщенко, медик, 36 років, живе і працює в Чернігові.
Одружена, з чоловіком виховують сина. Працює операційною медсестрою в Чернігівській міській лікарні №1 і також у відділенні інтенсивної терапії (реанімація).
«Родом я зі Сновського району, з Кучинівки. У цьому мальовничому селі пройшло моє дитинство і шкільні роки. У мене дуже велика та дружня родина. Дитинство було веселим і надмірно цікавим. На відміну від теперішніх дітей, ми не мали гаджетів, не знали, що таке інстаграм, інтернет і т.д. Проводили час на подвір’ї: грали у піжмурки, футбол, імітували життя індіанців у резервації. І не було важливо, скільки тобі років, хлопчик ти чи дівчинка. Влітку купалися, засмагали. А взимку ліпили сніговичків, фортеці зі снігу, каталися на санчатах і спускалися на лижах зі шкільної гірки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: від офіціантки й тамади до переможниці журналістських конкурсів: історія Наталії Іващенко
Пам’ятаю, як тато моєї подружки зробив «шугало» (в лід забивається штир, до нього кріплять дерев’яну вісь, за яку, в свою чергу, чіпляють сани. – Авт.) на замерзлому озері – ото було радості. Навіть у чергу ставали, щоб накататися на цій чудернацькій штуковині. Дійсно крутий атракціон.
До медицини в мене з дитинства душа тяжіла. Дуже подобалось лікувати ляльок, робити їм перев’язки, міряти температуру. Трохи подорослішала і добралася до котів (вони ходили с перебинтованими лапами). Пам’ятаю ще випадок (це було взимку), коли ми з подружкою (вона також зараз працює в медицині) знайшли підстреленого птаха. Ми його лікували, зупиняли кров, дуже хотіли врятувати.
На вибір професії також вплинуло те, що я непогано знала біологію. У нас був хороший вчитель у школі. Він мені прищепив любов до цього предмету. Зараз працюю в Чернігівській міській лікарні №1 операційною медсестрою і віднедавна також у відділенні інтенсивної терапії (реанімація).
Без перебільшення можу сказати – це моє покликання, моє життя, мій свідомий вибір
Але рівень медицини в Україні на низькому рівні. В нинішній ситуації страждають як медичні працівники, так і пацієнти. Безперечно, хотілося б, щоб для тяжкохворих, онкохворих і пенсіонерів було безкоштовне обстеження та препарати. Також дуже образливо те, як оцінює роботу медичних працівників наша влада. З настанням пандемії про медиків заговорили як про героїв, кланялися, аплодували, боготворили, але ця ейфорія так само швидко закінчилася, як і почалась.
Про безкоштовну медицину можна сказати коротко – її нема.
Чи були випадки, коли рятувала життя людям? Медики фактично щодня це роблять. А щоб поза межами роботи? Одного зимового ранку їхала на роботу громадським транспортом. У тролейбусі знепритомнів чоловік, почало судомити – епілептичний напад. Я надала долікарську допомогу до приїзду карети швидкої допомоги. Бували випадки, коли допомагала при вдавленні. Життя – річ непередбачувана.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: музичне життя та мальдівські пригоди чернігівця Артура Атрощенка
Також був неординарний випадок, коли на роботу вночі прийшов чоловік і приніс у пакетику… своє відірване вухо. Там дуже пікантна історія. Але навіть таке трапляється.
Коли помирає пацієнт у тебе на очах, відчуваєш спустошеність. Ще важче, коли помирають молоді люди. Хочеться, щоб люди нарешті почали займатися не лише лікуванням захворювань, а ще й профілактикою. Щоб не забували, що їхнє життя залежить також і від них самих. Це дуже важливий аспект.
Для мене щастя – це відчувати, що тебе люблять і ти просто комусь потрібна. Гадаю, в кожної людини буде своя відповідь на це запитання і ця відповідь буде правильною. Адже в кожного своє щастя. З упевненістю можу сказати, що я щаслива. Я кохаю і кохана, у мене є чудова родина, улюблена робота, коло друзів, із якими мені комфортно та надійно.
Люблю читати, особливо перед сном після важкого дня. Також читаю з сином книжки за шкільною програмою. Нещодавно прочитала Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». У книзі розповідається про кохання, вірність, дружбу. Рекомендую всім дорослим і дітям прочитати цю книгу. Кохання – це доповнювати одне одного, іти одним шляхом, розуміти, підтримувати, довіряти, надихати одне одного.
Моє хобі – кулінарія, дуже люблю готувати щось цікавеньке та смачненьке. Також люблю подорожувати. На жаль, не вдається так часто, як хотілося б. Нещодавно побувала у Львові. Я просто закохалася у це місто. Була вражена славетною архітектурою, надзвичайним ароматом кави. Це місто назавжди залишиться в моєму серці.
У Чернігові моє улюблене місце – Вал, серце нашого міста, особливо зранку там дуже спокійно, панує якась особлива атмосфера.
Нині в мене єдина мрія. Мрію про те, щоб якнайшвидше закінчився цей нестерпний карантин, адже всі емоційно виснажилися. Коли це закінчиться, думаю, багато хто переосмислить своє життя і житиме по-іншому. Особливо важливо розуміти життя молоді. Молодь – це майбутнє нашої держави. Вона амбіційна, вольова, сильна. Через 10 років бачу Україну процвітаючою державою, без війни, без смертей і пандемії. Але дуже хочеться, щоб це було значно раніше.
Спілкувався Павло СОЛОДОВНИК
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
