Українські волонтери – герої без плащів. Істина, визнана всім світом. У часи блокади Чернігова єдиним ковтком надії для жителів часто були волонтери. Одним із тих, хто в найтяжчі для міста-героя часи допомагав людям був Олександр Маркін.
У мирний час Олександр був щасливим сім’янином, мав власний бізнес, працював тренером із дзюдо. Та коли рано-вранці московська армія відібрала в усіх українців мир, чоловік без вагань ухвалив доленосне рішення: він має допомагати своєму місту та його жителям.
– На той час знайома зателефонувала і попросила привезти в лікарню для дітей харчування. Я погодився. Нам люди із продуктового віддали свою продукцію. І ми привезли все в пологовий будинок. Це було перше моє виконане завдання як волонтера. Потім я вже сам зателефонував у військову адміністрацію, пояснив, що маю автомобіль, бус, і що можу доставляти продукти. Мені дали добро, дали координати. Так усе й почалося.
Просили вивезти дітей. Ми пропрацьовували маршрути, шукали можливості. Вивозили людей з Чернігова й у відносно тихі часи. Вивозили і під обстрілами. Переправляли в потрібних місцях.
Пан Олександр ділиться, що чернігівські волонтери мали чіткий план дій, якого всі дотримувалися. Це допомагало уникнути хаосу та контролювати ситуацію в місті.
– У часи блокади Чернігова головним завданням було забезпечення людей продуктами. Між волонтерами поділили райони. Спершу я просто допомагав іншим волонтерам. Потім узяв собі два райони, почав їх забезпечувати. Один раз на три дні я привозив їм те з гуманітарки, що їм було потрібно.
– Коли слухаєш описи тих подій, які переживали ви та вся волонтерська команда Чернігова, виникає цілком логічне запитання: «Вам було страшно?»
– Страшно мені було тоді, коли моя родина була в Чернігові. Це єдине, що мене дійсно лякало. Утім, із часом я зміг вивезти свою родину з Чернігова. Отоді я вже не боявся. Головний момент – аби родина була в безпеці. Було багато різного. Однієї ночі обстріляли район, у якому я на той час жив. Горіли будинки. Це було десь за сто метрів від мого дому. Я одразу побіг туди, почав допомагати, шукав у палаючих завалах людей.
– А що відчуваєте зараз, коли згадуєте події тієї ночі? У мене просто кров холоне в жилах від уявленої картини.
– Зараз я згадую про це і не можу зрозуміти, звідки в мене взялися сили для того, аби бути тоді в тих палаючих руїнах. Мені складно зрозуміти, про що я тоді думав. Але це зараз. Тоді – жодної зайвої думки. Усе робив швидко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чернігівські сади Олени Грицюк
Людина – живий організм. Вона не може постійно бути в хорошому гуморі. Не може завжди вірити у те, що вона робить. Здається, ніби волонтери цього ніколи не відчувають. Відчуття таке, ніби у них завжди 100-відсоткова упевненість у власних діях. Так було і у Олександра – він завжди вірив у те, що робить.
– У мене не було моментів, коли хотілося опустити руки або щось таке. Я завжди знав, за що я борюся. Були моменти, які мене надихали: в один із днів військова адміністрація дала наказ робити блокпости в певних районах. Ми виїхали, аби допомогти хлопцям із матеріалом, може, силою. В момент, коли я під’їжджав до поста, побачив дідуся, який на візочку віз кудись колесо. Я не надав цьому значення, аж поки не побачив того дідуся на блокпості. Він привіз колесо хлопцям, щоб вони укріпилися. Я бачив, із якими зусиллями він те колесо віз. Як він пхав той візочок. В ту мить я зрозумів, що ніхто і ніколи нас не переможе. Зрозумів, що єдиний спосіб для Росії перемогти – винищити нас повністю. Бо зробити нас рабами їм ніколи не вдасться.
Яка влучна думка: зробити нас рабами їм ніколи не вдасться. Віримо в ЗСУ та в нашу з вами Перемогу, адже інших варіантів у нас просто немає.
Спілкувалась Таліна Тарасенко
