Люди: Як наркоманія допомогла з професією і версії найкращого журналіста та громадського діяча від Алли Філатової–Сухової

Сьогодні героєм рубрики «Люди» стала відома чернігівська журналістка Алла Філатова–Сухова. Вона розповіла про те, як прийшла до журналістики, ким мріяла стати, та поділилася своїм баченням кращих журналістів і громадських діячів на Чернігівщині.

Розкажіть про себе, про дитинство. Де народилися? У якій школі навчалися?

Народилася в Чернігові 37 років тому. Закінчила школу №5, її ще часто плутали зі школою для слабкозорих, тому що вони розташовані зовсім поряд, і після того, як однолітки отримували відповідь на запитання «Де вчишся?» від будь-якого учня з нашої школи, то робили великі очі й перепитували: «Це та, що для слабкозорих?». Школа невелика, переважно її відвідували діти з приватного сектору та Олександрівки. Значною перевагою було те, що в нашій школі викладали автосправу і можна було з атестатом отримати водійські права. Улюбленим предметом була світова література, українська чомусь не так подобалася, адже твори з програми часто були про невимовні людські страждання, сповнені негативу, що нелегко сприймати дітям підліткового віку. Навіть через це залишився певний відбиток у свідомості: всі українці повинні завжди страждати і це – нормально.

Раннє дитинство припало на кінець 80-х. Мама виховувала мене сама і жили ми досить скромно, але й якихось особливих запитів у мене не було. Це зараз дітям подавай усілякі гаджети, дитячі розважальні центри, модний одяг, а для нас було цінністю погуляти з однолітками на вулиці до пізнього вечора, мультики по телевізору – 1 раз на тиждень, щонеділі, та читання книжок. Десь у роки 3-4 мене навчила читати подруга в садочку і відтоді я читаю багато та постійно. Ще дуже любила слухати казки на платівках, запам’ятовувала їх практично повністю, а потім переповідала слово в слово, дивуючи сусідів. Мама розказувала, що я була безпроблемною і спокійною дитиною, якщо, наприклад, вона виходила до магазину відстояти кількагодинну чергу по продукти (як це було за часів Союзу), то була впевнена практично на 100%, що, прийшовши додому, побачить мене там, де й залишала: за прослуховуванням платівок або читанням книжок. До речі, коли трохи підросла, двоюрідний брат подарував мені магнітофон із функцією запису, я записували на плівкові касети інтерв’ю з сусідами та друзями. Шкода, що це все десь безслідно зникло.

Якими були улюблені предмети в школі? Ким мріяли стати?

Світова література та англійська. Мріяла стати перекладачем з англійської. Але, на жаль, тоді не було ЗНО. Тож для дитини зі звичайної родини, що не може дозволити собі репетитора і хабар для вступу, потрапити до нашого педу на англійську на бюджет, та й взагалі до будь-якого вишу було фантастикою.

У якому вищому навчальному закладі навчалися? 

Спершу навчалася в нашому комерційному технікумі (зараз – Коледж економіки і технологій) на заочній формі навчання, тому що, знову ж таки, заочна форма коштувала вдвічі дешевше, однак за хороші оцінки мене перевели на безоплатне навчання. Потім здобула вищу освіту за спеціальністю «маркетолог». Обидва заклади обрала тому, що навчання в них було мені по кишені, а родичі наполягали на тому, що освіта має бути обов’язково, бажано вища. Зараз здобуваю ступінь магістра права в Навчально-науковому інституті права і соціальних технологій при ЧНТУ. Цей вибір я зробила вже самостійно, а не вимушено, навчатися там дуже цікаво.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Тетяна Ковтун. Майстер-клас успішного бізнесу від молодої бізнесвумен

Де працювали до приходу в журналістику?

Спершу працювала в торгівлі, останнє місце роботи – секретарка в осередку політичної партії. Тоді зрозуміла для себе, що торгівля – це не моє. А саме почався бурхливий розвиток інтернету, в мене з’явився комп’ютер. Щоб заходити в інтернет, треба було купувати спеціальні картки в кіосках, де продавали пресу. Такої кількості сайтів, соцмереж і сервісів ще не було, інтернет був недолугим, можна було почитати новини в кількох місцях, отримати листа на пошту та поспілкуватися в ICQ чи в скайпі. І все. Але для нас це був цілий світ. Він відрізнявся від звичайного тим, що можна було опублікувати будь-яку інформацію і вона за секунди ставала доступною людям на іншому кінці земної кулі.

Я звернула увагу на те, що інформації про наше місто практично немає, і вирішила створити сайт про Чернігів самостійно. Завантажила підручник із верстки на html, винайняла безкоштовний хостинг, створила сайт і залила його в Мережу. Через деякий час почали надходити відгуки від людей із різних країн, лічильник відвідувачів показував щоразу більші цифри. Я дуже добре пам’ятаю той момент, коли їх стало 100, була в невимовному захваті, що моя праця цікавить аж 100 людей на день, почала мріяти про 1000. На наповнення та редагування цього сайту я витрачала практично весь свій час, не встигла прокинутися – бігла до комп’ютера робити нові сторінки, і сиділа так допізна. Пам’ятаю, що мене навіть дратувало, коли друзі кудись запрошували, бо доводилося переривати роботу.

Як стали журналісткою?

Не можна сказати, що я отак взяла і вирішила. Так обставини склалися. Здібності до написання текстів у мене були ще в школі, отримувала за твори завжди гарні оцінки і писала їх тим, хто просив. Якось я написала листа в газету «Весть» у відповідь на їхній матеріал про наркоманів-винтовиків, яким тоді без рецепту продавали ліки на основі теофедрину. Лист я склала на основі інформації, отриманої від людини, яка оберталася в колах наркоманів. Його опублікували (цей випуск газети досі в мене десь лежить), і це надихнуло мене заповнити анкету, аби мене взяли на роботу кореспондентом у «Весть». Але зворотної відповіді я так і не отримала, що мене добряче засмутило. Тож вирішила: якщо газеті я не сподобалася, то, може, вдасться самотужки щось створити.

Які у вас хобі? Чому саме ці?

Увесь вільний від роботи час я витрачаю на читання книжок, перегляд фільмів, прогулянки з чоловіком і собакою та шопінг в інтернеті. Чому саме так? Я – класичний інтроверт і мені подобаються види розваг без участі сторонніх людей, тобто спортзал і басейн – це точно не моє. Пробувала – мене вистачає щонайбільше на місяць. Я люблю аналізувати свій внутрішній світ та інших людей через мистецтво. Коли беру в руки книжку, то забуваю про все навколо і отримую задоволення, а коли заходжу до спортзали, повної спітнілих людей, які під вигуки тренерів і гучну музику створюють собі потрібну форму сідниць, – у мене це викликає тільки одне бажання: скоріше піти геть.

Яку музику слухаєте, які книги читаєте, які фільми дивитесь?

Музику майже не слухаю. Коли була молодша, слухала постійно, стежила за творчістю улюблених гуртів і виконавців, а зараз мені важко зосередитися, коли грає музика, а треба працювати. Коли читаю – музика теж заважає, тож найкраща музика – це тиша. Навіть коли іноді зранку вмикаю радіо, дуже швидко намагаюся знайти хвилю, де в ефірі розмовні передачі а не музика.

Щодо книг, то читаю переважно художню літературу та книги на основі реальних подій, автобіографічні, юридичну літературу. Цього року відкрила для себе Трумена Капоте, автора «Сніданок у Тіфані», прочитала його «Інші голоси, інші кімнати». Книга вийшла, коли автору було 24 роки, і мене вразило те, наскільки глибоко він зміг у такому юному віці передати атмосферу своєї історії та почуття персонажів. Він для мене як другий Кундера. До речі, уявляла собі особистість Трумена зовсім іншою, а коли прочитала біографію – зрозуміла, що тільки гей міг так тонко і чуттєво покласти слова на папір.

Люблю детективи й трилери, тож за чиєюсь порадою до рук потрапила книга Себастьяна Фітцека «23-й пасажир», також дочитую «Леопард» Ю Несбе. Чомусь українські письменники не можуть створювати міцні та захоплюючі детективні сюжети, а коли й намагаються – виходить щось неоковирне. Але щиро вірю, що українські Крісті чи Чейз колись з’являться.

Нарешті добралася до Мішеля Уельбека – це французький сучасний популярний письменник. Його «Платформа» досить якісна книга, через яку автор показує, чим живе західна людина, які в неї цінності, як впливає на неї східна культура.

Ще одне відкриття року – Джон Кутзее. Його «Безчестя» дозволило провести кілька днів в ПАР поряд із професором, життя якого круто змінилося після того, як було викрито його роман зі студенткою. Я обожнюю такі дещо меланхолійні книги, які охоплюють хоч і невеликий часовий проміжок, але в яких автор майстерно через діалоги та події може показати трагедію однієї окремо взятої звичайної людини. До речі, автор двічі був удостоєний Букерівської премії. Також планую передивитися однойменний фільм за цією книгою.

Із сучасних українських письменників довелося прочитати «Добрі новини з Аральського моря» Ірени Карпи. Книга налічує майже 600 сторінок, читається легко, але вона мене дуже розчарувала. Ірена вже тривалий час живе у Франції, в Парижі, я думала, що через книгу вона відкриє дух цього міста та сутність таких завжди загадкових французів, натомість вона написала про чотирьох нічим не примітних дівчат з України, які тільки те й роблять, що продають свої тіла чоловікам, постійно згадуються відомі бренди одягу, назви магазинів, вина та їжі, ніхто з персонажів ніде не працює або, якщо працює, то не відомо, ким і за що їм платять такі гроші. Сама книга написана тією ж мовою, якою Ірена пише свої автобіографічні книги, і коли вона, наприклад, у вуста французького інженера вставляє свої матюки та спосіб вираження думок – це має дурнуватий вигляд і цьому не ймеш віри. Якраз збиралася написати рецензію на цю книжку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: шлях у журналістику та життєва історія Ольги Лазун

Серед автобіографічних книг відзначу «Судити по совісті» Браяна Стівенсона, ця книжка мене справді вразила. Я її рекомендую всім і кожному, особливо в нашому такому жорстокому до ближнього свого світі. А також сподобалися книги двох лікарів – невролога та нейрохірурга: «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» Олівера Сакса та «Не нашкодь» Генрі Марша.

Щодо фільмів, то нещодавно я підписалася на Netflix, виходить приблизно 300 гривень на місяць, але у вашому розпорядженні – сила-силенна якісних художніх та документальних фільмів і серіалів, як нових, так і тих, що вже стали класикою, і все це без реклами в HD-якості. Контент можна дивитися в оригіналі, з субтитрами різними мовами, є навіть супровід для сліпих людей, або ж озвучення тією мовою, яку ви розумієте. Паралельно з новинками я переглядаю фільми, які містяться в списку книги Роберта Маккі «Історія на мільйон доларів». Це книга про те, як писати сценарії, і автор наводить саме ті картини, що варті уваги, з погляду якісно побудованого сценарію. Серед тих, що сподобалися особисто мені, можу назвати: «Вердикт» (The Verdict, 1982), «Китайський квартал» (Cinatown, 1974), «Крамер проти Крамера» (Kramer vs. Kramer, 1979), «Місіс Софел» (Mrs. Soffel, 1984), «На золотому ставку» (On Golden Pond, 1981), «Ніжне милосердя» (Tender Mercies, 1984),  «Мисливець на оленей» (The Deer Hunter, 1978).

Якою ви вбачаєте роль соціальних мереж у розрізі журналістики?

Безумовно, це прекрасний інструмент, щоб шукати потрібних людей для матеріалів та стежити за подіями в місті, в країні, за соціальними реакціями на певні явища тощо. Але інколи ці мережі непомітно крадуть твій час.

Яких трьох журналістів із Чернігівщини ви назвали б такими собі гуру професії?

Когось виділити важко, бо всі медіа роблять різний за своїм типом контент. Газети – це одне, телебачення – зовсім інше, сайти – це часто поєднання елементів відеоконтенту та текстового. Тут краще говорити про те, яке ЗМІ помітніше за своєю присутністю в регіоні та має найбільший обсяг контенту. Мабуть, зараз це Суспільне телебачення. А якщо брати споживачів цього контенту, то часто про ті новини, що пройшли по телебаченню, зокрема, були опубліковані й у Facebook, люди кажуть «Я у фейсбуці прочитав оте й оте». Тобто для людей немає значення, хто випустив той чи інший сюжет або новину, вони рідко це запам’ятовують, людям головне, аби сама новина була цікава.

Та все ж не можу не відзначити Валентину Тимошко з газети «Вісник Ч». Я як журналіст усвідомлюю, яких моральних і розумових зусиль докладає ця людина, аби на шпальти газети потрапили хоча б кілька рядків про ту чи іншу подію. Окрім того, що це працеголік із залізними нервами, вона й досі не втратила інтересу до людських проблем, про які пише, хоча з роками всі так чи інакше зазнають емоційного вигоряння.

Які теми з життя будь-яких сфер міста заслуговують найбільшої уваги журналістів?

Гроші з податків. Куди і на що йдуть, у якій кількості, наскільки якісно і чи не за завищеною вартістю зроблено все те, за що ними заплачено. Все інше однаково важливе – і екологія, і медицина, і освіта, і система правосуддя та правоохоронних органів, місцевий бізнес. На жаль, змістовних матеріалів на тему обігу грошей з податків в інформаційному просторі Чернігова вкрай мало, практично всі ресурси в редакцій забирає опис нагальних подій, що відбуваються тут і зараз.

Де відпочивали? Розкажіть про місця свого найекзотичнішого відпочинку. Що запам’яталося?

На заробітки журналіста багато не навідпочиваєшся, тому, якщо йдеться саме про закордонні поїздки, то мені довелося побувати лише в кількох країнах. Це стандартні для кожного українця Туреччина та Єгипет, а окрім них Грузія, Греція та США. Щодо екзотики, то, мабуть, по неї треба рушати до таких країн, як Таїланд чи Нова Зеландія, але якщо брати рівень життя людей, а це для мене цікавіше за екзотику – то мене вразила Америка. Це країна, де в повітрі пахне свободою. Я думала, що це лише мені так здалося, але коли прочитала нещодавнє інтерв’ю Діми Монатіка після його першої поїздки до США, то він сказав те саме. Тобто, якщо це не тільки я відчула, а й абсолютно стороння мені людина, то щось там таке в повітрі чарівне є, недарма ж в них і статуя Свободи стоїть.

Яким громадським діячам і політикам ви довіряєте? Всеукраїнським і чернігівським?

Звісно, довіряти комусь хочеш не хочеш, а мусиш. Якщо брати місцевий рівень, то, безперечно, помітною постаттю є Олександр Гашпар. Якщо всеукраїнський, то, вибачте, але те, що відбувається в країні, – це не політика, це щось інше, тому прислухаюся до думок редакторів провідних інтернет-видань і їхніх топових журналістів, заглядаю на сторінки осіб, які в тих чи інших сферах є професіоналами та вміють змістовно та своєчасно висловлювати свої думки через тексти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Життєві перипетії найстаршого гончаря Чернігівщини

Ваша думка стосовно створення ринку землі?

Це питання не на часі, поки в країні такий рівень корупції. Всі успішні приклади щодо ринку землі відбувалися в інших, ніж у нас, умовах. Тож ставлення – негативне, воно нагадує мені процес приватизації, коли необізнаних українців, які після розпаду Союзу абсолютно не петрали в економіці, обдурили, як сліпих кошенят.

Чи зміниться життя в Україні з новою владою?

Життя весь час змінюється, незалежно від влади. Я особисто чекаю, що після того, як у країні створили стільки органів боротьби з корупцією та Вищий антикорупційний суд, ми нарешті побачимо хоч якісь результати від вкладання шаленої кількості коштів із наших податків у всіх цих нібито чесних і роботящих людей, які мають запроторити корупціонерів до в’язниць. А так, як каже ветеринар мого пса у тяжких випадках з її пацієнтами: «прогноз – від стриманого до несприятливого».

Що хотіли б побажати нашому місту та чернігівцям?

Більше читати якісної літератури, саме це допомагає нарощувати м’язи вашого мозку, а не перегляд френдстрічки в ФБ чи роликів на YouTube. Більше уваги приділяти саморозвитку та звертати увагу на тих, хто потребує вашої допомоги, у світі бракує справжньої людяності.

Спілкувався Олег Дешура

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv