Люди: Життєві перипетії найстаршого гончаря Чернігівщини

1-e1572678507605

Іван Бібік – людина на Чернігівщині відома, передусім своєю творчістю. Адже Іван Іванович – відомий гончар і заслужений майстер народної творчості України, почесний громадянин Чернігівської області. Навіть у поважному віці він не зраджував улюбленому захопленню – посидіти за гончарним кругом, хоча ця справа фізично нелегка.

У рідному населеному пункті Іван Іванович – місцева знаменитість, але не лише через пристрасне захоплення гончарством, а й тому, що він – єдиний живий учасник бойових дій Другої світової війни, який живе на території Олешнянської сільської ради.

Тож розповісти про своє життя Івану Бібіку дійсно є що. Хоча свою долю Іван Іванович якоюсь особливою не вважає. Бо переконаний, що його ровесники пройшли такі ж випробування.

«У дитинстві, як і багато сільських хлопців, допомагав батькові – гончареві. (Олешня в усі часи славилася своїми майстрами. – Авт.) Я розставляв готові вироби, пробував свої сили за гончарним кругом і навіть мріяв пов’язати долю з цим ремеслом», згадує чоловік.

«У 1941-му році я закінчив вісім класів. Якраз 22 червня треба було забирати атестат зрілості. Але шкільний випускний не відбувся, оскільки почалася війна. Отоді всі мої плани і пішли шкереберть», – повідомив гончар.

74209108_1406459126186593_6428912137636151296_n

Олешню на два роки окупували фашисти. За словами Івана Івановича, жилося тоді несолодко.

«Окупанти ганяли місцевих жителів працювати на пилораму, яка була в рідному селі. Робота була важкою, в дві зміни – денну і нічну. До речі, в Німеччину мене не відправили лише тому, що в селі бракувало робочих рук», важко зітхнув Іван Бібік.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: про чверть століття вчителювання, «ключі» до характеру та сучасних дітей педагога Ірини Безручко

Про військові будні без прикрас

Івана Івановича призвали на фронт у 1943 році. Він навіть відучився шість місяців у Казанському піхотному училищі.

«Щоправда, офіцерських звань нам тоді не присвоїли, а відправили рядовими на фронт. Я потрапив у 146-ту піхотну дивізію. Але ім’я командира вже не пам’ятаю. Та й неважливо це, адже він «у хвості» строю завжди знаходився. А бувало й так, що хлопці на курсах навчалися лише три місяці, як, наприклад, наш лейтенант. Пам’ятаю, повів він нас до цілі, що ледь у полон не потрапили. Потрібно було рухатися праворуч, а він скомандував, щоб ліворуч. Добре, що вороги нас не помітили, повзком довелося пересуватися», – розповів він.

На фронті Іван Бібік був ручним кулеметником.

«Кулемет вагою 8 кілограмів і круглий диск на 47 патронів носив сам. А запасні диски – солдати – «другі номери». До речі, ворожі снайпери насамперед полювали за офіцерами і кулеметниками», сказав фронтовик.

Із болем у серці він зізнався, що часто радянські солдати гинули через те, що були погано споряджені.

«Носили ми не чоботи, а черевики з обмотками. Вони незручні, а коли намокнуть, стають важкими, тиснуть ноги, тому йти було дуже важко. І не кожен солдат володів мистецтвом намотування обмоток. Також непросто було обкопуватися: саперну лопатку видавали одну на двох бійців. Касок узагалі не було, пояснювали нам, що не підвезли. Годували погано. Тому солдати змушені були нишпорити в пошуках їжі. Наприклад, коли ночували в німецьких окопах (Було це під містом Тарту в Естонії. Авт.), знайшли головку голландського сиру. А на горищі одного з будинків виявилося сало в торбі. Також на чиємусь городі нарвали морквин, обтерли їх об шинель і з’їли з салом. А ще раз вночі побачили три машини на автотрасі. Одна з них, як виявилося, була з хлібом ще 1938 року випічки. А їли його ми в 1944-му. Буханочки – невеликі. І кожна загорнута в папір. Досі пам’ятаю смак цього хліба. А в інших двох машинах було не продовольство, а німецькі солдати. Тому довелося повоювати з ними. Отак ми і добували продовольство. В атаку часто голодними ходили. Навіть фронтових ста грамів перед боєм не давали. Щоправда, коли поранений у санроту потрапив, там наливали по соточці наркомівських. Також перед боєм наказували кричати «Ура! За Батьківщину! За Сталіна!», – повідомив ветеран.

Після війни Іван Іванович тричі приїжджав до Тарти. Тут він відвідував могили бойових друзів, які навічно залишилися в його пам’яті 18-19-річними хлопцями.

«Бувало, перед боєм солдати розуміли, що становище безнадійне, але відмовитися виконувати наказ мало хто наважувався. Тому що за це передбачалася куля в лоб, як панікеру, але вже від своїх», – розповів Іван Бібік.

74358254_650907318770876_7226938231126753280_n

У бою за містом Тарту Іван Іванович був поранений.

«Після госпіталю мене відправили в 25-ту артилерійську дивізію прориву РГК і призначили командиром знаряддя (Івану Бібіку довірили 120 міліметрову гаубицю.  Авт.). Щоправда, я спробував заперечити, що піхотинець, але мене ніхто не став слухати. Отак я і став командиром», – пояснив чоловік.

Іван Іванович брав участь у звільненні Польщі від фашистів, а в складі Першого українського фронту дійшов до Берліна. Про закінчення війни дізнався на околиці Праги.

«Взагалі в армії я служив до 1950 року. Тому багато каші з’їв. Демобілізувався старшим лейтенантом. Через якийсь час присвоювали вищі звання», – зауважив він.

У мирному житті

Після армії Іван Іванович повернувся до рідного села і через три місяці одружився з фронтовою медсестрою Тетяною Дмитрівною.

«Була у нас сім’я фронтовиків. На жаль, дружини моєї вже немає серед живих. Ось залишився я один. Щоправда, діти мене не забувають»,  зазначив ветеран.

74493148_2479870095618631_8283793214381490176_n

У мирному житті Івану Івановичу довелося освоїти не одну професію.

«Із дружиною рік пропрацювали на керамічному заводі у Василькові під Києвом. Там народилася наша старша дочка. Незабаром ми повернулися в рідне село. Тут я був і кухарем, і лісником, і вчителем у школі, а ще творчим майстром на керамічному заводі в Олешні. На жаль, це підприємства вже давно закрили. Також я сам побудував будинок і всі господарські будівлі. Допомагати було нікому. А до війни на цьому місці була садиба діда. Батько мій тут народився. Але так сталося, що старий будинок розібрав дядько. Ось і довелося відбудовувати все з нуля», – розповів чоловік.

Також усі ці роки Іван Іванович не забував про своє захоплення – виготовлення глиняного посуду, різних фігурок і казкових персонажів. Нині він – найстарший гончар у рідному селі та, ймовірно, і в Україні.

Р.S. Уже скоро, 25 листопада, Іван Іванович святкуватиме свій 94-й день народження.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Ірина Осташко

загрузка...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register