Рубрика «Люди»
Нині багато хто визнає, що до повномасштабного вторгнення жив щасливим життям. А перепони, які траплялися на шляху, були просто буденними труднощами.
Проте нині – інші реалії, які змінили кожного з нас, принаймні зробили сильнішими та згуртованішими. Зокрема, представники культурного фронту демонструють підтримку творчістю – віршами, піснями та іншими композиціями, які гріють душу і спонукають вірити у краще та світле майбутнє нашої української держави.
Про це й не тільки – в розмові з Мариною Коваленко, артисткою-вокалісткою Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів і концертних програм.
Пані Марино, звідки ви родом, яким було дитинство та чи проявлялися творчі здібності в юні роки?
Народилася я в маленькому селищі Іванпуть, що на Семенівщині. Мальовниче, невеличке, гарне, моє рідне! Дуже багато є що згадати з дитинства – в нас не було тоді мобілок, інтернету, тож ми – діти природи. Ходили на річку, озеро, в ліс, завжди були чимось зайняті. Пам’ятаю тодішні зими – багато снігу, санчата, лижі, грали в сніжки, ліпили сніговиків. Добре пам’ятаю бабусину піч, у якій завжди були смаколики: то пиріжки духмяні, то содовички, налиснички, то борщик із півня, домашня ковбаска… Мммм, це чудовий час, який запам’ятаю на все життя. Вечорами починалися мої перші «концерти» для дідуся, бабусі і мами. Я одягала сукню бабусі Ніни, капелюшки, туфлі, брала щось схоже на мікрофон – гребінець чи дезік «Кобра» і співала. Уявляла, що я – зірочка, впевнено танцювала… Любила увагу, оплески…
Мій перший справжній виступ був у 5 років – під баян, на сцені в Євпаторії, коли з дитсадком поїхали на оздоровлення. Мала ще була, боялася, але так хотілося співати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як вшановувати пам’ять Героїв сучасної війни і на чию честь варто перейменовувати вулиці на Чернігівщині
Чи здобували ви творчу освіту?
Коли я закінчила сьомий клас, то вирішила піти до музичної школи. Але, на жаль, мені довелося залишити свою рідну загальноосвітню школу та перейти у восьмий клас уже в Семенівці, бо в моєму селі ніхто не навчав музики, а в місті була музична школа. Я почала вчитися гри на баяні, ходити на сольфеджіо та співати в ансамблі. Коли жила в родичів, а коли їздила на велосипеді. Далеко, щоправда, 13 кілометрів туди і стільки ж назад, але мене це не зупиняло, бо дуже хотілось додомку і вчитися хотілось також. Я вважаю, тут почала тренуватися моя сила волі, я швидко подорослішала, беручи відповідальність за все.
Далі навчалась в Чернігівському училищі ім. Л.М.Ревуцького, Ніжинський педагогічний університет, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, та я навіть і зараз навчаюсь у Педагогічному університеті ім. Т.Г.Шевченка.
Як склалася ваша професійна стежина?
Працювала чотири роки вчителем вокалу в музичній школі м.Семенівки, потім із 2011 року працюю в філармонії артисткою. Паралельно зараз працюю в Гончаренко центрі education and culture – викладаю вокал діткам.
Моє місце в житті – це сцена, музика, нею я надихаюсь, розвиваюсь як творча людина. Пишу вірші, пишу пісні. Вже є дві авторські пісні, на які відзнято кліпи. Перша «Одинока» – про кохання, друга «Не залишай» – патріотична. Друга пісня вже отримала багато нагород і звучить на радіо. Зараз працюю над третьою піснею, але щось бачу, що лірика знову виходить, мабуть, настрій такий, а який ще? Війна в Україні, то й тематика така… Нічого, можливо, ще напишу веселеньке, таку гоцанку…
Як пережили ворожу навалу на Чернігів і взагалі початок цього страхіття?
Це жах – прокинутися під вибухи, сирени… Ми за дитину, швидко «зібралися» та поїхали в Срібне до батьків чоловіка. Від вибухів втекли, а от від тих орків ні, бо дім біля траси Суми – Київ, куди їхні танки йшли… Це було страшно, ми то в погріб, то в будинок, то до бабусі вниз тікали ночувати, бо русня бігала і біля хати, а наші їх ловили, чули постріли – жах і все. Колони йшли по 150-300 штук, ми боялися… Багато плакала, переживала, стреси, нерви, спали одягнені, світломаскування, прислухувалися до кожного звуку – ой, та й годі. Щоранку в інтернеті читали новини про Чернігів, серце країлося, молилися, відволікали сина від психологічної травми. Це були важкі часи для всіх, вони і зараз тяжкі дуже. Бо коли в країні гинуть люди, то болить душа… всього українського народу.
Чи була якась справа, що вас хоч трішки заспокоювала в той період?
Я багато малювала тоді, мене це відволікало, заспокоювало… Співати довго не могла, писати теж…
Як відбувалося ваше повернення до сценічних виступів після того, як росіян вигнали з Чернігівщини?
Десь через чотири місяці відбувся перший благодійний патріотичний концерт – підтримка для воїнів, людей і України. Усю трясло, сльози на очах, біль і душевний крик… Але підтримала себе тим, що у кожного свій шлях допомоги, я повинна робити те, що вмію найкраще – а це співати, берегти українську пісню, підтримувати людей, надихати на Перемогу, на віру в майбутнє.
Лікар лікує тіло, а музика – душу!
Зараз ми навчаємося жити по-новому, ми вже інші, ми сильніші. І віримо в щасливе, вільне, мирне майбутнє! Зокрема, про це і мій вірш.
Одного разу ти прокинешся від сну
Розплющиш очі та здивуєшся від правди
Згадаєш Скрябіна слова і ту весну
Яку безжалісно забрали в нас назавжди.
І вже не зупинити час, не стерти слід..
Глибокий шрам в серцях залишиться навічно
Стогне земля, страждає цілий світ
А ті вбивають нас так нагло і цинічно.
Ми не пробачимо ніколи смерть дітей
Яких вони так безпощадно убивали
А скільки вже загинуло людей
Невинних душ, яких просто розстріляли.
А з неба видно все, як ворог нищить нас
За кожний крик, за кожний біль їм все вернеться
І вірю я, настане скоро час
Коли з колін моя країна підведеться
Не залишай її тебе прошу, молю
Прийде той день, коли всміхнуться очі сині
І ти на Всесвіт прокричиш своє «Люблю»
І це могутнє: «Слава Україні»!
Спілкувалась Ірина Осташко
Фото – Марини Коваленко
