Тут люди рідніші та повітря смачніше : б’юті-майстер із Чернігова розповіла, чому повернулася додому, попри закордонні пропозиції

Мабуть, ті, хто хоч раз користувався послугами б’юті-сфери за кордоном, знають, як високо цінують там наших українських майстрів. Окремі салони навіть пропонують особливі умови та зарплатню, все, аби тільки залучити такого спеціаліста до команди. Таким чином багато професіоналів після повномасштабного вторгнення росії знайшли собі роботу за кордоном і залишилися там. Утім, є й такі, хто, попри всі складнощі вдома, повернувся. Одні з них – Марина Коваленко та її донька Дарина. Удома її чекав понівечений російськими обстрілами дім і пограбована студія, але це не зупиняло – бо найбільше хотілося бути вдома, в Чернігові.

Розкажіть, як дізналися про війну, чи вірили, що може таке статися?

18 лютого нам зателефонували знайомі, які повідомили, що буде війна. Ми з донькою в це не вірили, проте зібрали трохи одягу – футболки, штани і т.д. Тієї ночі так і залишилися ночувати разом, але вранці прокинулися, посміхнулися одна одній. Усе тихо. Дарина мені й каже: «Мамо, ну яка війна? Такого не може бути». Так і розійшлись по роботах.

24 лютого в Дарини – день народження. Я прокинулася зранку, подивилася у вікно і там уже побачила, як люди метушаться біля своїх автівок, а до магазинів стоять черги. Але і тоді я не зрозуміла, до чого все це. Бо спала тієї ночі добре, і перших вибухів о 5-й ранку не чула. Тільки коли зателефонувала донці, аби привітати її з днем народження, вже зрозуміла. Бо вона мені сказала: «Збирай речі, почалася війна, я зараз приїду». Втім, відкривши знову валізу, я не могла збагнути, що туди треба покласти. Дурниць якихось набрали, документи – це єдине, що нам із того дійсно потім знадобилося. Ми навіть їжу не брали з квартири. Думали, що це все на 2-3 дні, поїхали до знайомих на Подусівку, з надією, що це приватний сектор, є підвал, то так буде безпечніше. Там нас було восьмеро осіб, з нами була й лежача 92-річна бабуся. Перший тиждень там і провели, але ж почалися прицільні бомбардування саме цього району. Через вулицю від нас вибухали домівки, а коли літаки почали скидати бомби, моя донька перестала розмовляти. Ухвалили рішення переїхати до бабусі, на Левка Лук’яненка. Там ще три тижні пробули, тим часом нас чекали знайомі в Польщі. Ми намагалися виїхати з міста 15 березня, але того дня в Ягідному розстріляли колону, тож нам було дуже страшно їхати, наважилися їхати вже 18 березня. І нам вдалося.

Розкажіть, як трималися в дорозі та як добиралися до місця призначення?

Дорога до Києва тривала 15 годин, там ми вперше зупинилися та переночували. Це була перша можливість нормально прийняти душ та лягти спати без верхнього одягу. Бо в Чернігові на той час уже не було нічого – ні води, ні тепла. А до Польщі дісталися за 5 днів. За кермом була донька, до того вона ніколи сама не їздила по Києву, тільки в Чернігові. Втім, довелося в таких умовах їхати через всю Україну. Тепер вона сміється та каже, що вже більше нічого не боїться і може їхати куди завгодно.

Нас дуже гарно зустріли, підготували кімнати, їжу та всі необхідні речі, одяг нам також дали. Усе дали: і засоби гігієни, і готівку. Допомагали в усьому. Але так хотілося додому, що словами не передати. Хоча я розуміла, що війна триває, а що з моїм будинком буде – я взагалі не знала. Бачила новини про 33 прильоти, що його постійно обстрілюють, а в якому стані квартира, чи є вона ще взагалі, я до останнього не знала.

Офіс, у якому я раніше працювала та приймала клієнтів, також пограбували, я знала, що моїх інструментів і речей вже немає. Дарина раніше займалася підприємництвом, вони випускали приладдя для майстрів нігтьового сервісу, але цех теж розбомбили. Тому ми знали, що з роботою теж не все так просто. Нам пропонували залишитися в Польщі, роботу також було знайти легко, до того ж, обіцяли гарну зарплатню. І я вже думала, якщо Дарина вирішить залишитися, я залишусь із нею. Але ми разом вирішили: хочемо додому – треба їхати.

Тут люди рідніші та повітря смачніше, хоч як би добре нам було там, але хотіли до Чернігова. Колись давно у мене також була можливість залишитися жити та працювати в Ізраїлі – тоді також обрала Чернігів. І зараз. Ми, напевно, патріоти з донькою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: творча душа адвокатки Анни Власенко

Як готувалися знову до такої довгої дороги? Чи не страшно було повертатися, бо на той час Чернігів ще тільки почав оговтуватися від жахів.

У Польщі ми побули два місяці і вирішили їхати. Нас переконували побути ще, казали, що в Україні нічого не закінчилося, тривають воєнні дії, постійні обстріли і дуже небезпечно. Але ми вирішили, що повертаємося. З собою нам ще надавали запасів їжі – рис, гречка, борошно, сіль тощо. Оскільки ми знали, що в Україні є великі проблеми з паливом, ми зробили ще й запас дизпалива у три каністри. Одна з них за день до виїзду розлилася на пів машини. Але і то нас не зупинило. Всі гуртом разом із поляками мили салон і сміялися.

Коли їхали додому, я побоювалась, що залишуся без роботи, що в людей і так немає грошей. Тоді ще в банкоматах не можна було зняти кошти. Головне, аби на ліки та хліб було. Які ж там б’юті-процедури? Я зробила повідомлення в інстраграм про те, що повертаюся і що скоро буду працювати. І тут мені почали масово писати – я буду, я прийду, запиши мене. Це був шок, приємний, працювати хотілося ще більше.

Повернулися ми 25 травня. Спершу поїхали на квартиру Дарини, а потім вже до мене. Коли я підійшла до будинку, в мене мало не відібрало мову, здавалося, що там уже неможливо жити. Багато квартир вигоріли, дірки в стінах і перекриттях. 33 прильоти нарахували сусіди. Радувало тільки те, що, зайшовши до квартири, я побачила лише зруйновані вікна, а так квартира залишилася ціла. Мені пощастило значно більше, ніж деяким моїм сусідам. Але серце і досі болить за них і долю всього будинку, бо зима вже на носі, а відновити його не встигають. Купа комісій, різних підрядників і все чекаємо…

Із чого почали свою роботу?

Приладдя та матеріали для перманентного макіяжу вкрали, працювати було ні на чому. Я відновила свою роботу з фарбування брів і корекції. Зменшила ціни на послуги, зробила їх ще нижчими ніж до війни. Клієнтів була багато, працювати доводилося днями, але мене, навпаки, це радувало і підіймало дух. Так, малими кроками почала збирати кошти на закупівлю приладдя знову. Дарина також почала працювати майстром нігтьового сервісу. А ще в нас з’явилося бажання навчитися робити тату. Хоча в мене самої його ніколи не було. Мене надихнули Азовці на цю справу. Їхня мужність, стійкість духу і неперевершеної краси татуювання.

І от уже зараз я відновила роботу з перманентного макіяжу, знову купила обладнання та кілька місяців працюю вже в цьому напрямі. А ще разом із Дариною ми навчилися робити татуювання. Спершу я, а потім – вона.

Отак і працюємо, а робота та улюблені клієнти нам допомагають триматися та відволікатися від жахливих новин. Ще й економіку підтримуємо, тож на роботу – як на свято. І, звісно, ще вдвох із донькою мріємо про нашу якнайшвидшу Перемогу.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Спілкувалася Марина Кирієнко