Від наркомана – до журналіста: скандальний журналіст Ігор Стах про кохання, прилуцькі жахи і «кладовище журналістів»

Гостем рубрики «Люди» в Міжнародний день журналістської солідарності символічно став відомий чернігівський блогер і журналіст Ігор Стах. Чому символічно? Тому що він – один із небагатьох журналістів Чернігівщини, який, мабуть, за всі роки незалежності зазнав фізичного нападу за свої дописи.

Моральні, словесні погрози різного ступеня були і є, а от щоб побиття, то це, принаймні в наші часи, – рідкість і нонсенс. Тому на прикладі Ігоря Стаха в якійсь мірі і перевіряється справжня журналістська солідарність.

Ігоре, розкажіть про себе? Батьки? Де народилися? Юність? У яких умовах формувався журналіст Стах?

Батьки – звичайні пенсіонери. Працювали робітниками на «КСК» і «Радіозаводі». Я народився та виріс на Шерстянці. Там і закінчив школу №14. У школі я завжди був порушником шкільного правопорядку. З поведінкою в мене були великі проблеми. Постійно викликали батьків до школи. Коли ходив на групу продовженого дня, то викликали й туди. Мама зранку йшла до школи, а після обіду – на ГПД. Приводом були звичайні дитячі веселощі та дурощі.

Навчався я добре, навіть дуже добре, до певного моменту. Допоки не почав орієнтуватися не на тих людей. У молодому віці хочеться пригод, і коли ти бачиш, що є люди, які вживають алкоголь, легкі наркотики, в них усе цікаво, тоді тобі самому хочеться такого. І допоки в мене не було таких прикладів для наслідування, то вчився я добре. Найбільше в школі любив математику.

Після школи куди пішли поступати?

Одразу після школи спробував вступити до військового інституту зв’язку в Києві. Там було шість чи сім вступних іспитів. Жили в наметах, у лісі, з армійськими розпорядками. Склав іспит – залишаєшся далі, не здаєш – їдеш із лісу додому. Я там жив три тижні, склав усі іспити. Останнім була українська мова. До неї із 200 осіб нас залишилось 15. Із цих 15 за двох, зокрема й за мене, не «порішали», тож ми двоє і не склали цього іспиту. Хоча з мовою в мене ще зі школи все було добре. Я повернувся додому і того ж року вступив на фізмат педагогічного університету.

Там добре навчалися?

Я вступив, але навчання мене не цікавило. Мене цікавили шкідливі звички. Я ходив на пари або для того, щоб зустріти своїх друзів зі шкідливими звичками, або щоб знайти щось, щоб ці шкідливі звички реалізувати. Дякувати Богу, що з найважчих моїх наркотиків усе закінчувалось лише марихуаною. В тому всьому було моє життя. Але коли я пішов на практику – все змінилось. Був там такий викладач – Микола Ларіонович Антоненко, він був моїм науковим керівником і він відродив мій інтерес до навчання. І вже аж на 5-му курсі я почав навчатись і за диплом отримав найвищу оцінку.

Після навчання куди пішли працювати?

Були різні роботи. Наприклад, одна з них – працював в обласному підприємстві автобусних станцій. Був оператором механічного набору. Решту робіт не пам’ятаю навіть. Так, щось дрібне.

Як прийшли до журналістики?

Це було в 2008 році. Якщо чесно, мені поталанило. На мене звернув увагу політтехнолог Олексія Савченка, який тоді розвивав такий собі політичний рух «За Чернігів». Він побачив мої блоги і порекомендував головному редактору газети «За Чернігів» спробувати мене як журналіста. Поталанило мені, тому що, зважаючи на мої свободолюбиві погляди, мене ніхто ніколи в журналістику не взяв би. Тому що переважно потрібні люди, які роблять усе під кальку. Отакі потрібні. Тихі, такі, що виконують усе, що скажуть, не допитливі, а я зовсім інший.

Яким напрямкам у журналістиці віддаєте перевагу?

Політика, розслідування, економіка. В цьому напрямі працює еліта журналістики. Це найцікавіша журналістика, найнебезпечніша.

Чому вирішили стати фітнес-тренером?

Тут усе просто. Коли я «зіскочив» зі шкідливих звичок, то почав займатися спортом. Це було в 2005 році. Я займався, і з кожним роком глибина моїх інтересів збільшувалася. Почалося з елементарних підтягувань на тперекладині, плавання і дійшло до фітнесу. І тоді коли я вкотре зрозумів, що в чернігівській журналістиці мені реалізуватися не можна, я вирішив це тимчасово кинути та спробувати себе як фітнес-тренер. Вирішив улюбленою справою заробляти собі на життя.

Розкажіть про особисте? Одружені? Якою повинна бути ваша друга половинка?

Я не одружений. Як будь-яка нормальна людина, планую одружитися. Хочу родину. Вважаю, що моя друга половинка повинна розуміти той спосіб життя, яким я живу, мати спільні зі мною цінності. Щоб її цікавило правильне харчування, спорт, література, історія. Адже закохуєшся в людину, але з часом ці почуття відходять – і залишаєшся ти без емоцій, просто з людиною, і тут важливі спільні інтереси. Якщо у вас багато спільних інтересів, то вам завжди буде цікаво та весело. Мені потрібен не причіп, мені потрібен другий двигун.

Є зараз «претендентки» на серце Ігоря Стаха?

Є така дівчина, з якою я просто зараз створив би сім’ю. А вона – не знаю. Ну, якщо в нас зараз немає сім’ї, отже, щось не складається.

Які ще маєте хобі, захоплення?

Раніше я дуже любив футбол. Читати, дивитися. Я жив футболом, прокидався з футболом. Також я обожнюю літературу. Частіше читаю з телефона. Це французька та російська класика. Щодо української, то її не дуже люблю, для мене вона така якась депресивно-плаксива.

Розкажіть про свої взаємини зі Спілкою журналістів. Чи був конфлікт?

Я не назвав би це конфліктом, це більше непорозуміння. У Чернігові. І думаю, в багатьох обласних центрах склалося так, що є люди, яких я називаю «будяками», котрі сформувалися як журналісти ще, образно кажучи, в епоху пізнього Брежнєва і ранньої перебудови. І ці люди, на жаль, створюють стандарти журналістики. Вони досі мислять журналістськими стандартами часів Радянського Союзу. В мене інші погляди, а ці люди вигідні владі, і не має значення, працюють вони на владу чи ні. Вони не дозволяють вирватися новій журналістській «порослі» догори.

Чи плануєте приходити на їх засідання? Вас туди активно кличуть.

Я не хочу ходити на «кладовище». Навіть якщо це «кладовище журналістських надій». Не хо-чу!

Платите журналістські внески?

Так. Просто в певний час, коли я працював фітнес-тренером, якось про це забув. А потім мені зателефонувала пані відповідальний секретар Чернякова і сказала про внески, я з нею зустрівся та заплатив. Скільки вона сказала, стільки я й заплатив.

Скажете, чому взялися активно висвітлювати останню передвиборчу кампанію, зокрема в Прилуках?

Так, скажу. Сергій Володимирович Коровченко. Чи часто до Верховної Ради України балотується людина, відносно якої СБУ розслідує справу стосовно державної зради? А тепер така людина йшла. І нікому вона не була цікава. Якби не я, то ніхто б жодних подробиць про нього і не дізнався б.

Чи отримували ви кошти за свою журналістську діяльність, зокрема й у Прилуках?

Я відповім цитатою, здається, Володимира Даля. Так от, він сказав: «Якщо хтось за мою роботу захоче заплатити мені гроші, я від цього не відмовлюся». Але працювати лише заради грошей я ніколи не буду.

Чи боялися ви за своє життя та здоров’я, працюючи в Прилуках?

Боявся. Дуже боявся. Коли мені почали погрожувати якісь люди на вулиці. Мало не за кожним рогом до мене підходили незнайомі люди та казали «Вали звідси. Тобі тут робити нічого». Погрожували. Це ніби тебе зомбі атакують. Почуваєшся героєм фільму «Вій». Я реально боявся. І навіть написав відеозвернення до президента, тому що не вбачав можливості знайти якийсь порятунок, крім цього. Тоді я думав, що моє життя і закінчиться в Прилуках.

Ви багато уваги в дописах приділяли конфлікту з людиною, яка називає себе також журналістом – Сергієм Головнею. Що то була за ситуація?

Я сидів у парку, підійшов чоловік, якого я не знаю, і почав мене знімати на камеру та всіляко провокувати – кричати, ображати, вживати нецензурну лайку, розказувати, що він зі мною зробить, якщо я не поїду. Просто підходить людина і кричить тобі в обличчя всілякі непристойності. Це була провокація, але я на неї не зреагував. Уважно його послухав, а коли витяг свій телефон і почав його знімати, він просто втік.

Сергій Головня – це людина, яку ставили на коліна перед кумою Дубіля – Вітою Соларевою, і після цього він на них працює. Що можна сказати про цього чоловіка? Його принизили, зламали і тепер він на них працює.

Розкажіть про напад на вас? Як усе було?

Я цих людей побачив тільки на камерах відеоспостереження вже після нападу. Все відбулось миттєво. Відбулося це на Шерстянці. Я йшов розслаблений, щось гортав у телефоні. І тут я не розумію, як я опиняюсь на землі, обличчям у землю і мене б’ють по голові. Я не бачив цих людей. Били десь хвилину. Ударів 20 вони нанесли точно. Били виключно по голові. Інших травм у мене не було.

Які наслідки побиття?

У мене струс мозку. У мене зашите підборіддя, шви досі не зняли. У виписці від лікарів зазначено, що травми середньої тяжкості.

Поліція не визнає вас журналістом?

Так. Хоча це визнають і міжнародний комітет захисту журналістів з штаб квартирою в Нью Йорку і спеціальна моніторингова місія ОБСЄ.

Кого підозрюєте в нападі?

Уся моя діяльність була зав’язана на Коровченку. Ті самі Дубіль, Авер’янов, Вадим Йовенко, Михайло Ковальчук просували Коровченка. Тому вважаю, що це була або його ініціатива особиста, або ж це хтось із його зазначених підлеглих ініціював напад. Це точно було замовлення, адже люди приїхали спеціально, щоб мене побити.

Як ви вважаєте, будуть ще напади на вас?

Упевнений, що будуть. Якщо я не припиню своєї діяльності, вони повторяться і вже будуть більш плачевними для мене. До того як мене побили, я писав звернення про погрози до десятьох різних правоохоронних інстанцій. Реакції не було жодної.

Не плануєте припиняти свою розслідувальну журналістську діяльність?

Діяльність припиняти не збираюся. Тому що я впевнений: свободу слова не спинити навіть кулаками. Якщо вони наважаться мене вбити, ну, нехай вбивають. Я відчуваю до цих людей глибоку неповагу. Я з 2007 року веду розслідувальну журналістську діяльність, але такого, як робили «прилуцькі», ще не було. Я за весь цей час не відчував реальності нападу, про цих же людей я почав писати лише три місяці тому і вони вже організували на мене напад.

Що побажали б чернігівським журналістам у Міжнародний день журналістської солідарності?

Я знову ж таки скажу цитатою з, можливо, улюбленого фільму Валерія Дубіля – «Бригада». В цьому серіалі головний герой сказав товаришу «Живи своїм розумом». От я і хочу, щоб журналісти жили своїм розумом і задавали в журналістиці свої стандарти.

Спілкувався Олег Дешура