Уже 20 років в Україні 23 квітня відзначають Всеукраїнський день психолога. Тож представники професії сьогодні приймають вітання та мають нагоду підняти келишок за власні досягнення та успіхи колег.
Хоч професія й не нова, однак чимало людей мають хибні уявлення про те, хто ж такі психологи насправді. На певному етапі прозріння настає навіть у тих людей, які вирішили пов’язати життя з психологічною наукою. Так сталося і в моєї сьогоднішньої співрозмовниці – психолога Ганни Колесової. Тож далі – її історія.
Ще в шкільні роки мене цікавило, чому люди поводяться певним чином, що впливає на їхні думки, почуття, поведінку. Ця цікавість і бажання зрозуміти людей привели мене до рішення стати психологом.
Моє фахове знайомство з психологією почалося зі вступу до вишу на спеціальність «практичний психолог». Коли я вступала до університету, то уявляла психолога як людину, яка постійно сидить у кабінеті. До неї приходять люди, сідають у крісло, щось розповідають, вона їх слухає і киває головою. І так увесь день: люди йдуть і йдуть, а психолог киває і киває…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Весняна повінь на Чернігівщині: ситуація в регіоні
На самому початку моєї практичної роботи в школі на мене чекало жорстке розчарування. Окремий кабінет у мене з’явився, але не одразу, він був трохи схожий на бібліотечну комірчину. А люди до мене із запитами приходили рідко. Проте ходила я – в класи до дітей, де проводила психологічні заняття. Багато тестувала й анкетувала – траплялося за кілька днів тестувати п’ять класів, а потім вечорами вручну обробляти 150 бланків. Виступала перед вчителями. Брала участь у комісіях щодо «важковиховуваних» дітей. Спілкувалася з колегами, від яких дізнавалася, що черги до кабінету чекати не доведеться: «клієнти», яким найбільше потрібна допомога, не надто бажають потрапити в кабінет психолога. Слухала зневірених батьків. Часто розуміла, що мені чогось не вистачає в професії – знань або життєвого досвіду. А здебільшого просто часу – про кожен крок протягом дня треба було звітувати в п’яти журналах.
Через якийсь час я почала працювати методистом-психологом. Тепер я вже переважно спілкувалася не з дітьми та батьками, а з колегами. У моєму професійному житті часто відбувалися семінари з актуальних психологічних напрямів, тренінги з розвитку різних навичок, де я виступала в різних ролях – учасник, співведучий, ведучий, організатор. Разом із колегами видавала психологічний журнал, публікувалася в спеціалізованих українських виданнях. Саме в цей період картинка в голові з психоаналітиком-консультантом (саме так називається образ психолога з кушеткою, який я собі уявляла в юності) зблякнула і трансформувалася. За час цієї роботи я зрозуміла кілька речей про цю професію.
По-перше, методи у психологів різні. Ось ви приходите до сучасного психолога та розповідаєте про свою серйозну життєву проблему. Натомість вам можуть запропонувати пограти в пісочниці, помалювати або потанцювати. Можуть дати якісь картинки та попросити розповісти про них. Можуть попросити встати на стілець і зобразити когось. Усе це може здаватися дивним, але виявитися дієвим у роботі з проблемами. Або ось ви привели дитину до консультанта і хочете її залишити, щоб із нею попрацювали щодо неадекватної поведінки в класі. Натомість фахівець вимагає, щоб ви притягнули всю родину, включно з бабусями. Погано поводиться дитина, а працювати треба всім, що поробиш.
По-друге, власне психологи теж різні. Я знаю психологів, у яких повно власних психологічних проблем. І це нормально, оскільки всі живі люди. На час роботи психологи концентруються тільки на клієнтах, а якщо відчувають, що їхні власні проблеми заважають – працюють із ними. Знаю тих, які ніколи не проводили реальних консультацій, але мають цінні знання в своєму багажі, і від того, що вони просто розповідають, є користь. Знаю психологів, які постійно навчаються поза жорсткими рамками підвищення кваліфікації. Вони за свій рахунок їздять в інші міста на тренінги та семінари, щоб вивчити методики, які можуть застосувати на своїй основній роботі. Знаю психологів, які працюють на половину або чверть ставки, але проводять у школі або дитсадку весь день, знаючи, що вони там потрібні. Знаю тих, хто працює на кількох роботах. Вдень – у школі, а вечорами консультують в орендованому кабінеті. Знаю тих, хто пішов з освіти й успішно побудував власний психологічний бізнес. Сьогодні вже є психологи, які консультують тільки в інтернеті – проводять вебінари, онлайн-курси. Є такі, які прийшли в психологію після багатьох років праці в іншій сфері (наприклад, інженер, бухгалтер).
Зараз я не працюю психологом, але психологія зі мною назавжди. Це не просто наука. Вона формує певний стиль мислення, уміння відчувати стан людей, бажання розвиватися та вчитися.
У воєнний час професія психолога набуває особливого значення. Психологи потрібні і на «полі бою», де допомагають військовим адаптуватися до екстремальних умов. Психологи потрібні і в тилу, адже і дорослі, і діти перебувають у постійному стресі, зумовленому інформаційним простором.
Цього дня всіх психологів, військових і цивільних, вітаю із професійним святом і бажаю в повній мірі відчувати радість від своєї роботи!
Ірина Осташко
Фото – Ганна Колесова
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
