«Приречена на любов до землі й усього живого на ній. Сповідує філософію Спінози. Нетерпима до фальші, несправедливості й обману». Це про чергову героїню рубрики «Люди» – чернігівську письменницю із всеукраїнським ім’ям Валентину Мастєрову.
Пані Валентино, розкажіть про себе. Яким було дитинство майбутньої письменниці?
Народилася я в 1957 році в селі Сивки, нині Чернігівського району. У Сивках закінчила три класи, адже село було виселено в середині 60-х років минулого століття. Закінчила М.-Коцюбинську середню школу. Моє дитинство – це батько й мати, дві бабусі, дідусь, який повернувся з війни, другий – загинув (пропав безвісти). Це багато музики (батько грав на сімох інструментах), пісень, легенд, молитов, прибувна вода по самі вікна, прив’язаний до ганку човен, несходимі ліси, луки й люди. Які люди!
«Здрастуйте, бабо Варко, – тулю ручечку до грудей і вклоняюся. – Доброго здоров’я, дитятко. А чиє ж ти будеш таке хороше?» Ніяковію, але кажу, чия. Бо знаю, що баба Варка колись зустріне батька чи матір і похвалить мене. І одного разу крізь сон я почую: «Варку зустріла, то вона так хвалила нашу Валю. Казала: «Яка ж хороша у вас дитина». Як же мені хотілося бути хорошою!
Читати навчилася сама ще до школи, бо мої старші сестри були школярками, і я за ними вчила спочатку букви, потім – вірші. За три роки, що навчалася в Сивківській восьмирічній школі, перечитала всю дитячу бібліотеку. Така ж ситуація була і в М.-Коцюбинському. У шостому класі записалася в бібліотеку для старших класів. Першою дорослою книжкою була «Кров мого сина». Автора не пам’ятаю. Але ця книга була не для дитячої психіки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Фармацевтичне покликання та патріотизм Олега Робейка
Ким у дитинстві мріяли стати?
Археологом. Істориком. Навіть після школи намагалася вступити на історичний факультет Чернігівського педагогічного інституту. Не вступила.
Розкажіть про навчання у виші та кроки на професійній ниві.
Із відзнакою закінчила КДУ ім. Т.Г. Шевченка, факультет журналістики, денне відділення. Після закінчення університету працювала завідувачем агропромислового відділу Менської районної газети, власкором газети «Гарт», спеціалістом зі зв’язків із громадськістю Головного управління агропромислового розвитку Чернігівської ОДА, заступником голови ВАТ РВК «Деснянська правда», редактором Чернігівської районної газети. Зараз займаюся лише літературою.
Як прийшли в літературу?
У літературу не приходять і не вирішують, писати чи ні. Кожен із нас у світ приходить або писати, або досліджувати, або вчити, або вирощувати хліб.
Я почала віршувати десь у чотири роки, коли ще не вміла читати й писати. Просила старших сестер записати мої вірші, але мене серйозно ніхто не сприймав. Записувати свої вірші почала сама, але вже десь у шостому класі. У восьмому класі надіслала добірку віршів до тодішнього «Комсомольського гарту». Але звідти прийшов лист за підписом Василя Щербоноса, що мої вірші слабкі й не варті уваги. Відтоді я ні з ким не ділилася своєю творчістю, навіть на факультеті ніхто не знав про моє захоплення.
Першу новелу «Сон» написала десь у 1983-му чи 1984 році. Її відразу надрукували в «Сільських вістях», де я кілька років проходила у редактора І.В. Сподаренка школу майстерності. Саме з цієї новели почалася моя прозова творчість. А коли у 1991 році було організовано Міжнародний літературний конкурс «Гранослов», я (уже працюючи в Мені) надіслала на нього своє оповідання «Так плакало дерево» і стала переможцем серед 156 претендентів із різних країн. За умовами цього конкурсу переможець автоматично ставав членом СПУ. А автоматично не вдалося – було надто багато перепон ось тут, у Чернігові.
І лише у 1994 році за наполяганням Валерія Іллі (того ж року Валерій Ілля написав у журналі «Основа»: « В українську літературу прийшов Майстер. У соборній українській душі продовжилося світло Василя Стефаника та Григора Тютюнника. Попросимо Божу поміч до його тривання.») мене було прийнято до Спілки.
Як знаходите теми для творчості?
Переконана, коли письменник народжується, разом із ним народжуються і теми. А протягом свого життя письменник набуває досвіду, знань для реалізації теми. Тому я не шукаю тем – вони до мене приходять самі. Часом доводилося роками працювати над підготовкою для написання творів – так було з романом «Смарагд» і романом «Тобі скажу». У моїй малій прозі переважає тема села, сільських людей. А всі романи різні за своєю тематикою. Немає близької чи віддаленої теми – є тема, що прийшла і точить мозок.
Розкажіть про родину. Чи підтримують вас у вашій літературній діяльності?
Моя родина – син Максим, його син Руслан, донька Марія, її син Назар. Вони підтримують і пишаються кожною моєю новою книжкою.
Які у вас хобі?
Сад і квітник. А ще город, де я відпочиваю після роботи на комп’ютері. (Я свої роботи одразу пишу на комп’ютері, потім правлю.) Сад великий, більше як 50 дерев, із яких понад 30 посадила сама. Було 56 кущів троянд, але цього літа троянди захворіли разом зі мною і більша половина загинула. Для мене сад – світ, у якому затишно, який ти любиш, а він вдячно любить тебе. Город – це простір самотини, лелек, тиші, роздумів, блокнота в кишені. А ще тихої радості, що земелька родить і взимку ти не голодуватимеш, бо буде картопелька, огірок і все, до чого ти доклав своєї праці.
Які перспективи книжки, порівняно з її конкурентами – кінематограф, інтернет?
Книга була і буде поза конкуренцією. Адже лише читанням по-справжньому розвивається людина. Просто змалечку в дитині треба виховувати потребу в читанні та повагу до книжки. Нині наше суспільство в духовному сенсі мені нагадує 1933 рік. На екранах телевізорів процвітають криваві теми, в літературі й кіно розкручується несмак, графоманія з її матюками й примітивізмом. Український інститут літератури за державний кошт закуповує для бібліотек багато мотлоху, далекого від справжньої літератури. Нав’язуються «соціологічні опитування», де фігурують одні й ті самі прізвища, які потім представляють українську літературу за кордоном. А «закордон» відхрещується від таких «талантів» і ховає голову в плечі, коли йдеться про українську літературу. Хороший письменник залишається в тіні, й добре, коли його ще не цькують чи поливають брудом. Спілка письменників втратила свою роль духовного поводиря, а сам письменник став злидарем у власній країні. Влада в Україні в своїй більшості і на всіх рівнях (від низів і до верхів) не читає. І добре, коли читала хоча б хрестоматії в школі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Сірий кардинал» музичного життя Чернігова: Світлана Безпала про творчі віхи музиканта в третьому поколінні
Які автори є вашими улюбленими?
Геописьменником і публіцистом для мене був і залишається Іван Франко, не вивчений в Україні, не оцінений і навіть не усвідомлений його геній. Коли б І. Франко був прочитаний, то багатьох помилок сьогодення вдалося б уникнути. Зокрема і в земельній реформі. Стосовно світових письменників, то з часом смаки змінюються. Нещодавно став розчаруванням колись улюблений Ромен Роллан. Завжди подобалася Колін Маккалоу. Нещодавно перечитала серйозну прозу Марка Твена – вражена її актуальністю й сьогодні.
Які літературні жанри, на вашу думку, є сьогодні найбільш затребуваними в Україні?
Тут однозначно не скажеш. Хтось захоплюється хорошою поезією, хтось – романами. Але судячи з того, що видавці віддають перевагу романам, то, саме цей жанр краще продається і є більш затребуваним.
Як ви оцінюєте «Чернігів читаючий» і що ви побажали б своєму читачу?
Моїх книжок сьогодні немає в магазинах, усе, що було видано Харківським видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» протягом останніх п’яти років, а це десь загалом 60-тисячний тираж, давно розійшлося. Історичний роман «Тобі скажу», виданий Парламентським видавництвом, поки що продається в Будинку книги.
Мій читач різний, як і читач взагалі. Чернігів читає, цікавиться літературними новинками. Саме мій читач простягнув мені руку в боротьбі з важкою недугою. За що я всім доземно вклоняюся. А на Покровську толоку до Чернігова зі своїми книжками з’їжджаються видавці та письменники з усієї України, бо в Чернігові книжки гарно продаються. І то неправда, що українська книга в Україні нікому не потрібна. Потрібна, ще й як. Особливо якісна і талановита.
Своєму читачеві я бажаю здоров’я і надійного завтрашнього дня. А ще – любити. Любити свою родину, свій дім, свою роботу, своє місто чи село, землю наших батьків.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Підготував Олег Дешура
