Стати матір’ю для чотирьох синів, почати волонтерити і в цьому знайти себе. Аліна Ступак народилася в селі Криски Новгород-Сіверського району. Навчалась у Чернігівському базовому медичному коледжі, який 2020 року закінчила з відзнакою й здобула спеціальність фельдшера. Зараз навчається в Академії Державної пенітенціарної служби. Сьогодні в рубриці «Люди» – історія цієї вольової дівчини.
Аліно, розкажіть, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення.
Я займалась моделінгом – це було водночас і хобі, і заробіток. Брала участь у різноманітних фотосесіях, показах. За недовго до повномасштабного вторгнення ми з чоловіком поїхали до Великої Британії, аби заробити гроші на квартиру. Там ми працювали спершу на фермі. Я збирала полуниці. Три місяці ми прожили в Менстоні, потім переїхали до Лондона, тут працювали в готелі.
У чому найбільша різниця між українським містом і, наприклад, Лондоном?
Лондон – хоч і дуже велике місто, але воно спокійне. Люди нікуди не поспішають. Це в нас постійно звикли кудись бігти, поспішати. Там ми завжди зустрічали лише толерантних і ввічливих людей.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Не ховайте «в стіл» свої таланти: творче різноманіття чернігівця Віктора Белякова
Коли ви повернулись до України та де вас застала війна?
Ми повернулися за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення. Чомусь дуже тягнуло додому, хоча віза ще не закінчувалася. Ці події в Україні – це був шок, це було нерозуміння, що робити. Я до цього взагалі не готувалася. Пам’ятаю, приїхали з Лондона, зібралися з друзями і вони говорили про те, що може бути повномасштабне вторгнення. Я на той час не моніторила новини і кажу: «Люди, яке повномасштабне вторгнення в ХХІ столітті? Коли ж 24 лютого воно почалося, я не планувала нікуди їхати. Хоча ми живемо недалеко від кордону. Тоді ми в погребі обладнали місце, куди ховатися під час повітряних тривог, я побігла в магазин по різні консерви, зібрали теплі речі.
Як змінилося ваше життя з початком повномасштабного вторгнення? Що ви для себе зрозуміли?
Раніше я була несвідомим громадянином. До повномасштабного вторгнення я жила за правилом: «кожен сам за себе». Але з початком війни різко все змінилося в усвідомленні, різко зрозуміла, що тобі нічого не треба, окрім мирного неба.
Я почала волонтерити одразу, щойно нашу область залишили окупанти. Тоді я зв’язалася зі своїми знайомими з Чернігова та спитала що потрібно. Першою необхідністю на той час були ліки. Я зібрала кошти, передала їх іншій волонтерці, вона в Києві купила ліки. Потім їх передали до Чернігова в аптеку, куди люди приходили і безкоштовно їх брали. Так почався мій волонтерський шлях. Потім я почала допомагати військовим. Мій чоловік і ще 20 людей із нашої громади пішли в тероборону тут, на місці, проте через тиждень вони опинились у Бахмуті, на «нулі», без нічого: без спорядження, без форми. В мене є близький знайомий, який провоював півтора місяця у своїх зимових черевиках. І я зрозуміла, що якщо ми зараз нічого не будемо робити, то наші хлопці не повернуться живими.
Збираю через інстаграм та фейсбук. У січні цього року зареєструвалася офіційно як волонтер. Зокрема допомагаю своїм знайомим, знайомим знайомих. Люди самі звертаються по допомогу.
Як ви з чоловіком наважилися стати прийомними батьками?
Від початку повномасштабного вторгнення в моїй голові з’явилась така думка, що багато дітей дійсно залишилися без батьків. І це дуже погано. Ми з чоловіком вирішили, що створимо прийомну сім’ю і візьмемо на виховання діток. Ми проходили курси, ми їздили в інтернат і бачили всі розбиті долі цих дітей. Звісно, не тільки внаслідок війни, а й через несвідомих батьків. Це було спочатку тяжко морально. Проте водночас стержень допомоги подіяв. Моя мати вже 10 років займається вихованням дітей, позбавлених батьківського піклування. У моєї матері є будинок сімейного типу, тому я звикла, коли вдома багато дітей. Зараз у нас із чоловіком четверо синів: Ярослав – 4 роки, Руслан – 7 років, Андрій – 9 років та Артем – 10 років. Вони всі різні, але водночас кожен по-своєму класний. Ми разом вчимо уроки, вони всі слухняні та поважають думку дорослих. Із ними кожен день цікавий. Я їх дуже люблю. З ними стало життя яскравішим, але водночас побільшала відповідальність. Проте ми справляємося.
Який у вас девіз по життю?
Треба поважати кожну людину, яка перебуває в Україні. У кожного свій шлях. Треба допомагати військовим, треба допомагати цивільним, які постраждали внаслідок війни.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Спілкувалась Оксана Замятіна
